Глава 11: Робінзон зруйнованого міста

11.1: Тиша після смерті
До жовтня канонада стихла. Повстання було придушене. Два місяці безперервного гуркоту, пострілів і вибухів змінилися новою, неприродною тишею. Це була не тиша миру. Це була глибока, важка тиша цвинтаря, що опустилася на все місто.
Владислав, який дивом пережив хворобу, повільно повертався до тями. Лихоманка спала, залишивши по собі виснажливу слабкість і постійний голод. Кілька днів він лежав, прислухаючись до цієї нової тиші, намагаючись зрозуміти, що вона означає. А потім, зібравши останні сили, він підповз до вікна.
Те, що він побачив, було страшнішим за будь-які звуки бою.
Варшави більше не було.
Місто, яке він знав і любив, місто, яке ще два місяці тому жило, боролося і сподівалося, перетворилося на море руїн. Скільки сягало око, тягнулися остови спалених, почорнілих будинків, що дивилися на світ порожніми очницями вікон. Вулиці, колись сповнені життя, тепер були завалені горами цегли, покрученого металу і уламків. Жодного руху. Жодного автомобіля. Жодної людини. Жодного собаки. Лише холодний осінній вітер гуляв серед руїн, здіймаючи хмари попелу і пилу.
Він довго дивився на цей апокаліптичний пейзаж, не в змозі осягнути масштабу катастрофи. Це було місто-привид. Мертве місто. А він, можливо, був його останнім мешканцем.
Але філософія відступила перед вимогами тіла. У квартирі не залишилося нічого їстівного. Останні зерна ячменю були з'їдені. Вода в каструлі скінчилася. Холод пробирався крізь розбиті шибки і тонкі стіни. Владислав зрозумів з абсолютною ясністю: залишатися тут — означає повільно померти від голоду і холоду. Він мусив вийти назовні. Мусив спуститися в це мертве місто, щоб спробувати знайти в ньому життя.
Він одягнув на себе все, що міг знайти, — старе пальто, светр. Відчинив двері квартири, які не відчиняв уже кілька місяців. Тиша в коридорі була такою ж глибокою, як і в його кімнаті. Він почав спускатися сходами, і кожен його крок лунав у цій тиші, як постріл. Він очікував, що з-за рогу вийде німецький патруль, що його схоплять. Але нікого не було.
Коли він відчинив важкі вхідні двері й ступив на вулицю, його ніби вдарило. Це був інший світ. Світ, схожий на страшні декорації до фільму про кінець часів. Повітря було важким, насиченим запахом гару, сирості й тління. Під ногами хрустіло бите скло.
Він стояв посеред вулиці, де колись вирувало життя, і озирався. Він був один. Абсолютно один. Це відчуття самотності було іншим, ніж у зачиненій кімнаті. Там він був в'язнем. Тут він був останньою людиною на Землі.
Владислав зробив перший крок, потім другий. Він пішов уперед, у глибину цього кам'яного цвинтаря. Без мети, без напрямку. Просто йшов. Єдина жива істота, що рухалася серед застиглого, мертвого пейзажу. Він став Робінзоном. Але його островом було зруйноване місто, а замість океану його оточував безмежний океан тиші й смерті.

11.2: Мисливець за крихтами
Дні перестали існувати. Були лише світло і темрява, холод і відносне тепло. Владислав блукав руїнами Варшави, і єдиною думкою, єдиним інстинктом, що керував ним, був пошук їжі та води. Він перестав бути людиною в тому сенсі, в якому знав це слово раніше. Він став твариною. Обережним, хитрим, завжди голодним звіром, чия територія — це мертве місто.
Піаніст Владислав Шпільман помер. На його місці з'явився мисливець і збирач.
Його «полювання» починалося на світанку. Він вилазив зі свого нічного лігва — чи то підвалу, чи то напівзруйнованого горища — і вирушав на пошуки. Він навчився читати руїни. Він знав, що в повністю згорілих будинках шукати нічого, але в тих, що були лише пошкоджені вибухами, могли залишитися скарби.
Він проникав у покинуті квартири, що зяяли вибитими вікнами. Там, серед потрощених меблів, розкиданих листів і фотографій, він шукав кухні, комори. Іноді йому щастило. Він знаходив банку консервів, вкриту товстим шаром пилу. Або забутий кимось мішечок з борошном, яке відсиріло і взялося грудками. Одного разу він знайшов у хлібниці скам'янілий, вкритий зеленою цвіллю шматок хліба. Це була його здобич. Він не відчував огиди. Він здирав цвіль і гриз цей камінь, відчуваючи лише смак їжі, смак життя. Він їв брудними руками, не розбираючи, що саме він їсть. Голод був сильнішим за будь-які умовності.
Вода була ще ціннішою. Він навчився знаходити її. Після дощу він обходив руїни, шукаючи іржаві ванни або старі бочки, де збиралася дощова вода. Вона була каламутною, з іржею і сміттям, але це була вода. Іноді, у відчаї, він пив із застояних калюж, відганяючи від них щурів.
Він облаштовував собі тимчасові лігва, ніде не затримуючись надовго. Найкращими були горища, звідки можна було спостерігати за околицями. Він навчився рухатися, як тінь. Безшумно, обережно, використовуючи кожне укриття. Він став частиною цього зруйнованого пейзажу, таким же сірим і непомітним, як каміння навколо.
Але тиша мертвого міста була оманливою. Іноді її розривали звуки.
І кожен звук був загрозою.
Іноді здалеку долинав самотній постріл. Німці? — думав він. — Добивають тих, хто вижив? Або полюють на щурів? Він миттєво завмирав, забиваючись у найтемніший куток, і чекав, поки тиша повернеться.
Найстрашнішими були кроки. Чіткі, розмірені кроки кількох людей. Німецький патруль, що прочісував руїни. Коли він чув їх, його серце ніби зупинялося. Він переставав дихати, перетворюючись на камінь, молячись, щоб вони пройшли повз, не помітивши його.
Але були й інші звуки. Шарудіння, тихий кашель. Це означало, що він не один. Що в цьому мертвому місті є інші «робінзони», такі ж голодні й налякані, як він. І ці звуки лякали його не менше, ніж німецькі патрулі. Бо кожен інший був потенційним ворогом. Конкурентом за банку консервів чи калюжу з водою.
Він ховався від будь-якого звуку, від будь-якої тіні. Його світ звузився до трьох основних інстинктів: знайти їжу, знайти воду, сховатися. Піаніст, що колись грав для тисяч, тепер перетворився на самотнього звіра, чиєю єдиною музикою стало биття його власного, зацькованого серця.