Глава 10: Голод і тиша

10.1: Нова клітка
Літо 1944 року було тривожним. Фронт наближався, і Варшава жила в передчутті вирішальних подій. Для Владислава цей рік був довгою, розмитою плямою, що складалася зі зміни схованок. Він переїздив з однієї конспіративної квартири на іншу, як тільки виникала найменша підозра. Він був вдячний своїм рятівникам, цим хоробрим, відчайдушним людям, але кожна зміна була для нього стресом, а кожне нове обличчя — потенційною загрозою.
Його остання опікунка, пані Гелена, дружина відомого юриста, змушена була терміново виїхати з міста. Її чоловіка заарештували, і залишатися у Варшаві було для неї самогубством. Перед від'їздом вона, ризикуючи всім, знайшла для Владислава нову схованку.
— Це квартира друзів, вони виїхали ще на початку війни, — поспіхом пояснювала вона, ведучи його сходами респектабельного будинку в центрі міста. — Вона порожня. Ніхто не повинен сюди приходити. Я залишу вам їжі, скільки зможу. І я передам ваш контакт надійним людям. Хтось прийде, обов'язково прийде. Ви лише чекайте і бережіть себе.
Вона відчинила двері, вштовхнула його всередину разом із пакунком їжі, востаннє стиснула його руку і зникла. Замок клацнув, і Владислав знову залишився наодинці з тишею.
Він повільно озирнувся. Після тісних комірчин і темних горищ, де йому доводилося ховатися раніше, ця квартира здалася йому палацом. Велика, світла вітальня з високими стелями, важкі меблі, вкриті білими чохлами, паркетна підлога. Це було відлуння того, іншого життя, яке він колись знав. На мить йому здалося, що він може зітхнути вільніше.
А потім він підійшов до вікна. І його серце впало.
За широкою, спокійною вулицею, прямо навпроти, стояла велика, представницька будівля. Над входом висів величезний прапор зі свастикою, а біля дверей, як кам'яні ідоли, стояли вартові у чорній формі СС. Постійно під'їжджали й від'їжджали штабні автомобілі, з них виходили офіцери з презирливими, самовпевненими обличчями. Це був штаб СС і німецької жандармерії. Центральне лігво звіра.
Він відскочив від вікна, ніби обпікшись. Іронія долі була жорстокою. Його сховали в найкращому і водночас найнебезпечнішому місці в усьому місті. Він був не просто під носом у ворога. Він жив у його зіниці.
Перші дні були тортурою. Він жив за своїми давно завченими правилами, доведеними до абсолюту. Жодного звуку. Жодного руху. Він не ходив, а ковзав по квартирі, як тінь. Але тепер до цього додався новий, постійний жах.
Він чув їх.
Він чув усе. Вранці він чув різкі, гортанні команди офіцера, що проводив шикування на площі перед штабом. Вдень, коли вікна були відчинені, він чув їхні голоси, сміх, уривки розмов, що долітали з кабінетів. Він чув, як заводяться мотори їхніх автомобілів. Іноді, вночі, звідти долинав п'яний спів.
Ці звуки оточували його, проникали крізь стіни, заповнювали його свідомість. Він жив у самому серці ворожої території, замкнений у своїй клітці, з якої міг лише спостерігати за життям своїх тюремників. Кожен звук був нагадуванням про його безпорадність. Він сидів у тиші, затамувавши подих, і слухав, як за його вікном спокійно і буденно функціонує машина, створена для того, щоб знищувати таких, як він. І чекав. Чекав на стукіт у двері, який цього разу міг бути не від рятівника, а від ката.

10.2: Перший день повстання
Перше серпня 1944 року почалося як звичайний спекотний, лінивий літній день. Владислав провів ранок у звичній апатії, переходячи від стільця до ліжка, намагаючись розтягнути час і невеликі запаси їжі. З вікна, з німецького штабу, долинав звичний денний гул — розмірений, буденний звук окупації.
Близько п'ятої години вечора ця буденність вибухнула.
Спочатку пролунав один постріл, різкий і самотній. За ним — другий. А потім, ніби за сигналом, усе місто загриміло. Це не була локальна перестрілка, як під час повстання в гетто. Це була тотальна війна. Постріли, кулеметні черги, глухі вибухи гранат лунали звідусіль — з півночі, з півдня, із сусідніх вулиць. Вся Варшава повстала.
Забувши про всі правила, про смертельну небезпеку, Владислав кинувся на підлогу і підповз до вікна. Обережно, на міліметр, він відсунув фіранку. Те, що він побачив, змусило його затамувати подих.
Вулиця, що ще хвилину тому була спокійною, перетворилася на поле бою. З-за рогу будинку, з під'їздів вибігали люди. Молоді хлопці й дівчата, майже діти, у звичайному цивільному одязі, але з біло-червоними пов'язками Армії Крайової на рукавах. У їхніх руках були пістолети, старі гвинтівки, а в декого — лише пляшки з запалювальною сумішшю.
Вони бігли прямо на штаб СС.
З вікон німецької будівлі у відповідь загриміли кулемети. Повстанці падали, але інші продовжували бігти, ховаючись за автомобілями, за деревами. Один із хлопців, зовсім юний, добіг до самої стіни штабу і кинув у вікно гранату. Пролунав вибух, посипалося скло. З німецького боку посилився вогонь. Почався запеклий, самовбивчий бій.
Владислав лежав на підлозі, притиснувшись до паркету, і дивився, загіпнотизований. Він бачив обличчя цих повстанців — молоді, натхненні, сповнені люті й надії. Це була та сама відчайдушна хоробрість, яку він відчував, слухаючи стрілянину в гетто. Але тепер билася вся Варшава. Його місто.
І в цю мить усвідомлення власного становища вдарило по ньому, як обухом по голові.
Він у пастці.
Він замкнений у порожній квартирі, що опинилася на самій лінії фронту. Між двома вогнями. Будинок, що мав бути його тихою схованкою, перетворився на смертельну клітку.
«Ніхто не прийде», — промайнула холодна думка. Його зв'язкові, його рятівники — вони зараз там, на вулицях. Воюють, ховаються, гинуть. Шлях до нього відрізано. Пані Гелена, яка обіцяла передати його контакт, мабуть, уже ніколи цього не зробить.
Він поповз на кухню, до своєї комори. Відкрив пакунок, залишений йой. Кілька банок консервів, мішечок з крупою, трохи сухарів. Це все, що в нього було. Запаси, розраховані на кілька днів, може, на тиждень, поки не прийде новий опікун.
Але тепер він розумів, що ніхто не прийде. І цей бій за вікном — це не на один день. Це надовго.
Він сидів на підлозі серед своїх мізерних припасів, а за стінами гриміла війна. Він вирвався з одного пекла, щоб опинитися в іншому. І цього разу він був абсолютно один. Замкнений. Без їжі, без води, без надії на порятунок. І єдиною музикою на найближчі дні, а може, й тижні, для нього стане ця безперервна, кривава симфонія повстання.