Глава 8: Чужі стіни, чужа тиша

8.1: Привид на Умшлагплаці
Коли останній звук потяга розчинився в розпеченому повітрі, на Умшлагплаці запанувала дивна, моторошна тиша. Вона була оглушливою. Владислав стояв посеред величезної, спорожнілої площі, що нагадувала поле битви після бою. Земля була вкрита сміттям: покинутими вузликами, розкиданим одягом, документами, що розліталися від легкого вітру.
Він не відчував нічого. Ні болю, ні страху, ні відчаю. Усередині була лише гучна, пульсуюча порожнеча. Його тіло рухалося, але свідомість ніби відключилася, захищаючись від реальності, яку неможливо було осягнути. Він почав безцільно блукати по площі, переступаючи через покинуті речі, що були німими свідками тисяч обірваних життів.
Його погляд зупинився на чомусь біля його ніг. Це була маленька ганчір'яна лялька з одним відірваним оком-ґудзиком. Він механічно нахилився і підняв її. Потримав у руках, розглядаючи вишите нитками обличчя. Чия вона? Яка дівчинка плакала за нею в тому страшному вагоні? Думки були повільними, в'язкими. Він розтиснув пальці, і лялька впала обличчям у пил. Це не мало жодного значення.
Він був привидом. Привидом, що блукав серед привидів речей. Він не знав, скільки часу минуло — хвилина чи година. Він просто ходив по колу, ніби невидима сила не випускала його з цього проклятого місця.
Раптом хтось обережно торкнув його за плече. Владислав здригнувся і різко обернувся. Перед ним стояв єврейський поліцай, зовсім молодий хлопець, обличчя якого він десь бачив. Поліцай дивився на нього з дивною сумішшю жалю і відвертого страху.
— Пане Шпільман? — тихо запитав він. — Це ви? Ви ще тут?
Владислав лише кивнув. Говорити він не міг.
— Вам не можна тут бути, — зашепотів поліцай, озираючись на німецьких охоронців, що залишилися біля воріт. — Зараз почнеться наступна облава. Вони зачищають площу. Йдіть звідси, благаю. Змішайтеся з колонами робітників, що скоро повертатимуться з фабрик. Ідіть у натовп, ховайтеся. Інакше вас заберуть наступним рейсом.
Слова поліцая почали повільно доходити до свідомості Владислава, пробиваючись крізь товстий шар шоку. Наступний рейс. Сховатися. Він знову кивнув, немов автомат, розвернувся і пішов. Його ноги рухалися самі, несучи його геть з цієї площі смерті.
Він ішов вулицями гетто. Але це було вже інше гетто. Порожнє, "зачищене". Двері будинків були відчинені навстіж, вікна — розбиті. Вулиці, де ще вранці вирував людський потік, тепер були абсолютно безлюдними. Лише вітер ганяв по бруківці сміття і папірці. Тиша була такою глибокою, що він чув гул у власних вухах.
Він дійшов до свого будинку. Піднявся сходами. Двері в їхню кімнату були відчинені. Він увійшов.
Порожнеча.
На підлозі валялися розкидані речі, які вони не взяли з собою. На ліжку лежала забута хустка матері. На столі стояло шість тарілок і лежали шість недоїдених шматочків хліба з їхньої останньої вечері.
І тут реальність нарешті прорвала його захисну оболонку. Вона вдарила по ньому з усією силою, вибиваючи повітря з легень. Він опустився на підлогу біля столу, взяв один із цих шматочків черствого хліба. Хліб його сестри. Він підніс його до обличчя, вдихнув запах.
Він один.
Це усвідомлення було не думкою, а фізичним відчуттям. Відчуттям ампутації. Ніби від нього відрізали п'ять частин його власного тіла. Біль був таким гострим, таким всеохоплюючим, що він зігнувся, і з його грудей вирвався перший звук за цей день. Тихий, хрипкий стогін, схожий на виття пораненого звіра.
Він був один. У порожній кімнаті. У порожньому гетто. У порожньому світі.

8.2: Перші двері, перший порятунок
Після кількох днів, проведених у порожній квартирі, де кожен предмет кричав про втрату, Владислав зрозумів, що самотність і бездіяльність його вб'ють. Використовуючи залишки зв'язків, йому вдалося прилаштуватися до будівельної бригади. Це була важка, брудна робота, яка давала хоч якесь прикриття. Разом з іншими вцілілими євреями він розбирав будинки на межі гетто, переносячи цеглу з одного місця на інше. Ця безглузда праця виснажувала тіло, але трохи приглушувала біль у душі.
Одного дня їхня бригада працювала біля самої стіни, що відділяла гетто від «арійського» боку. Крізь проломи у стіні можна було бачити звичайне міське життя: проїжджали трамваї, кудись поспішали перехожі, сміялися діти. Це був інший світ, інша планета.
Владислав підняв черговий камінь, коли почув, як хтось тихо, невпевнено покликав його з того боку.
— Владислав?
Він підняв голову. Біля пролому стояла жінка. Вона була в елегантному капелюшку, але її обличчя було блідим, а в очах стояв жах. Він не одразу впізнав її. За кілька секунд до нього підійшов і її чоловік. І тут він згадав. Це були Анджей та Яніна Богуцькі, відомі варшавські актори, його добрі довоєнні знайомі.
Вони дивилися на нього, і в їхніх поглядах було не просто співчуття, а справжній шок. Він уявив, як виглядає в їхніх очах: худий, брудний, у рваному одязі, з порожнім, випаленим поглядом. Привид, а не людина.
Яніна підійшла ближче до пролому, озираючись по сторонах. Німецький охоронець стояв далеко, спиною до них.
— Владиславе, це справді ви? Боже мій… — прошепотіла вона, і її голос тремтів. — Ми чули… чули про… акцію. Ваша родина?
Він лише мовчки похитав головою. Слів не було. Яніна закрила обличчя руками, а потім, опанувавши себе, знову подивилася на нього з відчайдушною рішучістю.
— Ми можемо вам допомогти. У нас є знайомі в підпіллі. Ми можемо вивести вас на «арійський» бік.
Владислав завмер. Втеча. Ця думка здавалася дикою, неможливою. Це був смертельний ризик. Для нього — розстріл на місці. Для них, поляків, — табір смерті за допомогу єврею.
— Я не можу… — почав він. — Це занадто небезпечно. Для вас.
— Не думайте про це, — твердо сказав Анджей, підійшовши до дружини. Він поклав руку їй на плече і подивився прямо в очі Владиславу. — Якщо ми зараз нічого не зробимо, то навіщо взагалі жити? Ми все влаштуємо. Завтра. Будьте тут в обідню перерву. Чекайте на знак.
Вони зникли так само раптово, як і з'явилися. А Владислав залишився стояти з каменем у руках, і його серце шалено калатало. Надія. Несподівана, страшна, сліпуча.
Наступний день тягнувся нескінченно. В обідню перерву, коли охоронці відійшли поїсти, він знову підійшов до пролому. Невдовзі з'явилася Яніна. Вона швидко просунула йому в руки пакунок.
— Тут пальто. Без зірки. І трохи грошей. У кінці вулиці вас чекатиме візник. Він знає, що робити. Йдіть зараз. Не озирайтеся.
Владислав скинув свою рвану куртку, накинув чисте, хоч і поношене пальто. Зробив глибокий вдих. Це був крок у прірву. Він відійшов від своєї бригади, ніби шукаючи місце, щоб справити нужду. Потім, намагаючись іти спокійно, попрямував до виходу з будівельного майданчика, який охороняв лише один літній німець.
Кожен крок був тортурою. Йому здавалося, що кожен дивиться на нього, що на його обличчі написано «єврей, втікач». Серце билося так гучно, що, здавалося, його чути на всю вулицю. Він пройшов повз охоронця, не піднімаючи голови, очікуючи окрику, пострілу в спину.
Але нічого не сталося.
Він вийшов на вулицю «арійського» боку. Зробив ще десять кроків, двадцять. І лише тоді дозволив собі видихнути. Він побачив попереду візника, що ліниво чекав біля своєї підводи. Він підійшов, назвав пароль. Візник кивнув, вказавши на місце під мішками.
Коли підвода рушила, і він, сховавшись, відчув, як колеса стукотять по бруківці, що веде його геть від гетто, він не відчув радості. Лише величезну, нескінченну втому. Він вирвався. Але чи означало це, що він врятований? Чи він просто обміняв одну в'язницю на іншу, невидиму?