Глава 7: Умшлагплац

7.1 Вулиця, що тече до пекла
Ранок 16 серпня 1942 року настав раптово і безжально. Сонце, ще не піднявшись високо, вже заливало тісні вулиці гетто важкою, задушливою спекою. У повітрі стояв звичний запах пилу і людського відчаю, але цього ранку до нього домішалася нова, гостра нота — напружене очікування. А потім це очікування вибухнуло.
Спочатку з вулиці долинув віддалений, нерозбірливий крик, а за ним ще один, і ще. Дуже скоро окремі крики злилися в суцільний, моторошний гул. Владислав кинувся до вікна. Те, що він побачив, змусило його серце похолонути: їхній квартал був оточений. Щільний ланцюг єврейської поліції, посилений німецькими солдатами, перекрив усі виходи.
І тут пролунав удар у їхні двері. Не стукіт, а важкий, розколистий удар прикладом, від якого здригнулися стіни.
— Alle Juden raus! Schnell! — проревів хтось з коридору. — Усі євреї, виходьте! Швидко!
Паніки не було. Був лише миттєвий, паралізуючий шок, що одразу ж змінився лихоманковими, завченими діями. Вони схопили свої маленькі вузлики, зібрані кілька тижнів тому. Мати, з обличчям білим, як крейда, механічно поправляла хустку. Батько розгублено шукав окуляри, які й так були у нього на носі. Генрик, зціпивши зуби, перевіряв, чи на місці їхні документи. Сестри, Регіна і Галіна, мовчки притислися одна до одної.
Двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явився єврейський поліцай. Владислав знав його, це був хлопець з сусіднього будинку, з яким вони колись грали у футбол. Але зараз перед ними стояла чужа людина. Його очі були порожніми, скляними, ніби він дивився крізь них.
— Виходьте. Швидко. Усі на вулицю.
Їх виштовхнули на сходи, а потім — у саме пекло. Вулиця перетворилася на людську ріку, що повільно, але невблаганно текла в одному напрямку. Натовп був таким щільним, що неможливо було зробити крок, не штовхнувши когось. Спека, пилюка, плач дітей, що загубили батьків, лайка поліцаїв і короткі, як постріли, німецькі накази — усе це злилося в єдину, нестерпну какофонію.
Мати схопила Владислава за руку. Її долоня, зазвичай тепла, зараз була холодною і вологою. Вона щось шепотіла, і він ледь розібрав її слова крізь гамір.
— Разом… головне, триматися разом…
Їхні вузлики, що вдома здавалися легкими, тепер стали непідйомним тягарем. Батько, ослаблений голодом, ледь переставляв ноги, і його ноша випала з рук. Генрик миттєво підхопив її, одночасно підтримуючи батька під лікоть.
— Іди, батьку, прошу, йди, — благав він. — Не зупиняйся, головне — не зупинятися.
По боках цього потоку, як собаки-пастухи, йшли поліцаї, підганяючи людей гумовими палицями. Владислав побачив, як впала стара жінка. Один із поліцаїв без жодних емоцій на обличчі почав бити її по спині.
— Вставай, відьмо! Ворушись!
Цей потік ніс їх уперед. Владислав намагався триматися за рідних, відчуваючи, як тиснява намагається роз'єднати їх. Він дивився на обличчя навколо — знайомі й незнайомі, спотворені страхом і відчаєм. Він розумів, що вони не просто йдуть по вулиці. Вони пливуть у величезній ріці, що несе їх до невідомого, страшного океану. Це була вулиця, що текла до пекла, і вони були її безповоротними бранцями.

7.2  Площа останнього суду
Вузька, задушлива вулиця нарешті розширилася і виплюнула їхній людський потік на величезний, залитий сонцем простір. Це був Умшлагплац. Площа біля залізничних колій, що перетворилася на гігантський загін для худоби, якою тепер стали вони. Повітря тут було нерухомим і важким, воно вібрувало від спеки і низького, тривожного гулу тисяч голосів, схожого на гудіння розтривоженого вулика.
Перед очима Владислава розкинулося безкрає море голів. Десятки тисяч людей заповнювали кожен сантиметр площі. Вони сиділи, стояли, лежали просто на розпеченій землі, серед своїх мізерних пожитків. Сонце било нещадно, і на цьому відкритому просторі не було жодного клаптика тіні, жодного дерева, де можна було б сховатися. Час від часу хтось із натовпу падав, знепритомнівши від спеки та спраги, і навколо нього лише на мить утворювалася невелика порожнеча, яка одразу ж заповнювалася новими тілами.
Владислав побачив жінку, що бігала по краю натовпу. Її обличчя було спотворене відчаєм, і вона безперестанку вигукувала ім'я своєї дитини:
— Янек! Мій Янек! Хтось бачив мого хлопчика? Йому сім років, у синій сорочці!
Але її крик був лише однією нотою в жахливій симфонії горя, що лунала над площею. Її ніхто не чув.
По периметру, на невеликому узвишші, стояли їхні кати. Офіцери СС у своїй бездоганній чорній формі, зі срібними черепами на кашкетах, здавалися глядачами в театрі абсурду. Вони ходили повільно, розмовляли між собою, курили, іноді ліниво кидаючи погляди на людське місиво внизу. Поруч з ними на повідках рвалися вівчарки, додаючи до загального гамору своє злісне гарчання. Їхня байдужість була страшнішою за будь-яку жорстокість. Для них це була просто робота.
А вдалині, на залізничних коліях, стояли вони. Товарні вагони. Довгий, нескінченний потяг. Чорні, розпечені на сонці, вони здавалися металевими трунами. Їхні широкі двері були відкриті, ніби голодні пащі, що чекали на свою поживу.
Родині Шпільманів вдалося знайти невеликий вільний клаптик землі, де вони змогли сісти, збившись у щільну купку. Мати міцно тримала руки Регіни та Галіни, ніби боялася, що їх може поглинути цей людський вир.
— Тримайтеся разом, — повторювала вона, як молитву. — Не відпускайте рук. Що б не сталося.
Батько, розгублений і зламаний, все ще чіплявся за примари старого світу. Він почав нишпорити по кишенях, його руки тремтіли.
— Де наші документи? «Аусвайси»… — прошепотів він, більше до себе, ніж до інших. — Може, варто показати їм? Сказати, що ми робітники…
Генрик м'яко поклав руку йому на плече, зупиняючи ці безглузді рухи. На його губах з'явилася гірка, втомлена посмішка.
— Пізно, батьку.
Він кивнув головою в бік нескінченного натовпу.
— Подивись навколо. Тут усі були робітниками, музикантами, лікарями. Зараз це не має значення.
Він на мить замовк, а потім додав з холодною ясністю:
— Вони вже нічого не варті.
Владислав слухав його слова і розумів, що це правда. Це місце було площею останнього суду, де не було ні захисників, ні права на останнє слово. Вирок був уже винесений. Усім. І тепер вони лише чекали на його виконання.