Глава 6: Шепіт про Треблінку

 6.1: Слово, що прийшло зі Сходу
Літо 1942 року було нестерпним. Сонце розжарювало кам'яні колодязі дворів, і розпечене повітря застоювалося в тісних вулицях, змішуючись зі смородом нечистот, тифу і самої смерті. Життя в гетто стало ще гіршим, але до цього вже майже звикли. Люди навчилися жити з голодом, хворобами і щоденним страхом, як звикають до хронічного, ниючого болю. Цей біль став фоном їхнього існування, буденністю.
А потім по гетто поповз шепіт.
Спочатку він був ледь чутним, невпевненим. Передавався в чергах за хлібом, у темних під'їздах, у переповнених кімнатах. Люди, озираючись, вимовляли одне дивне, незрозуміле, холодне слово. Слово, що прийшло ніби зі східного вітру.
Треблінка.
Ніхто не знав, що це. Село? Станція? Табір? Казали, що туди, «на Схід», вивозять євреїв з Любліна, з Кракова, з менших містечок. Казали, що їх садять у товарні вагони, обіцяючи роботу і нове життя.
Більшість відмахувалася.
— Дурниці! — казав старий швець, сусід Шпільманів. — Це німецька пропаганда, щоб ми сиділи тихо і боялися. Нас у Варшаві майже півмільйона. Куди нас можна вивезти? Це ж ціле місто!
— Нас не чіпатимуть, — впевнено вторив йому інший. — Ми працюємо на їхніх фабриках. Ми шиємо їм форму, робимо чоботи. Ми їм потрібні.
Люди відчайдушно чіплялися за цю логіку, за ілюзію власної «корисності», яка мала б стати їхнім захистом. Вони хотіли вірити, що найгірше вже позаду.
Цей шепіт пробрався і в кімнату Шпільманів. Одного вечора, коли спека трохи спала, мати повернулася з ринку бліда і стривожена.
— Знову говорять, — почала вона, нервово перебираючи в руках порожню господарську сумку. — Про це… переселення. Жінка з Лодзинського гетто розповідала, що там теж так починалося. Спочатку чутки, а потім…
Батько, що сидів за столом і намагався лагодити старий черевик, роздратовано підняв голову.
— Генрієтто, досить слухати ці плітки! Треба мислити логічно, — він постукав пальцем по скроні. — Це абсурд. Вивозити сотні тисяч людей? Це ж величезна логістична операція. Потрібні тисячі вагонів, охорона, ресурси. Куди? Навіщо? Це економічно абсолютно невигідно. Їм потрібні наші робочі руки тут, у Варшаві.
— Але люди кажуть… — тихо наполягала мати, і її голос тремтів. — Кажуть, що звідти, зі Сходу, ніхто не пише листів. Ніхто не повертається.
— Люди кажуть різне, — втрутився Генрик зі свого кутка. Він як завжди намагався сховати свій страх за маскою цинізму. — Можливо, це просто важкі трудові табори. Звідти не до листування. Важкі умови, так. Можливо, навіть смертельні для слабких. Але це не те, про що ви думаєте. Не варто влаштовувати паніку через кожну плітку. Інакше ми збожеволіємо раніше, ніж вони щось із нами зроблять.
Владислав мовчки слухав їх. Він хотів вірити батькові, його залізній логіці. Він хотів вірити прагматизму Генрика. Але материнський страх, ірраціональний, інстинктивний, здавався йому більш правдивим.
Він згадав усі ті сцени, свідком яких він був на вулицях. Танець старих під дулом автомата. Дитину, забиту до смерті за картоплю. Хіба в цих діях була якась логіка? Якась економічна вигода? Ні. Це було чисте, ірраціональне зло. І воно не підкорялося законам здорового глузду.
Слово «Треблінка» засіло в його свідомості, як скабка. Воно було чужим, холодним, і від нього віяло невідомістю, що була страшнішою за будь-яку відому небезпеку. Шепіт ставав гучнішим. І Владислав відчував, що цей звук — прелюдія до чогось жахливого. До фінального акорду в трагедії Варшавського гетто.

6.2: Папірець, що означає життя
Логіка батька і цинізм Генрика розбилися об реальність через кілька тижнів. Шепіт перестав бути шепотом. Він матеріалізувався у вигляді офіційних оголошень, розклеєних на стінах будинків. Текст, надрукований готичним шрифтом, повідомляв про початок «акції з переселення на Схід непрацездатних елементів».
Слово «непрацездатні» вдарило по гетто, як блискавка. Люди похилого віку, хворі, каліки, і, що найстрашніше, діти.
Почалася паніка. Не гучна, істерична, а тиха, відчайдушна. Вона відчувалася у прискорених кроках на вулицях, у напружених обличчях, у розмовах пошепки, де більше не було місця для заперечення. Тепер головним питанням було не «чи це правда?», а «як врятуватися?».
І відповідь знайшлася швидко. Головною цінністю, головною валютою, головним божеством у гетто став маленький шматок картону з фотографією і німецькою печаткою. Ausweis. Робоче посвідчення з німецької фабрики чи майстерні. Люди вчепилися в цей папірець, як потопаючий за соломинку. Вони вірили, вони змушували себе вірити, що він є їхнім захистом. Гарантією того, що вони — «корисні» євреї, потрібні Рейху, а отже, їх не чіпатимуть.
Генрик, прагматик і реаліст, зрозумів усе першим. Він перестав сперечатися з батьком чи заспокоювати матір. Він почав діяти.
Для нього почалася справжня гонка на виживання. Робота тепер була потрібна не заради грошей. Гроші вже майже нічого не вартували. Робота була потрібна заради «папірця». Генрик вставав на світанку і біг. Він стояв у нескінченних чергах біля німецьких майстерень, де набирали робітників. Він штовхався, сварився, благав. Він віддав останні цінні речі, що залишилися в родині, — срібний годинник батька — дрібному чиновнику з юденрату як хабар. Він використовував усі старі знайомства, згадуючи людей, яких не бачив роками.
Він повертався додому пізно ввечері, виснажений, чорний від бруду, але з палаючими, рішучими очима. Він приносив новини, як зведення з фронту.
— У майстерні Шульца ще є місця, але треба дати хабар охоронцю. Фірма «Тоббенс» набирає швачок, Регіна і Галя могли б спробувати…
І ось одного вечора він увійшов до кімнати, і на його обличчі вперше за довгий час була не лише втома, а й тінь тріумфу. Він кинув на стіл потертий гаманець, з якого випав той самий, заповітний документ.
— Я знайшов роботу, — сказав він, важко дихаючи. — У столярній майстерні на околиці. Важко, брудно. Платять копійки. Але… — він підняв папірець, — вони дають ось це.
Він повернувся до батька і Владислава. Його погляд був жорстким, вимогливим.
— Батьку, Владиславе, вам теж треба. Негайно! Завтра ж. Часу більше немає. Нікого не хвилює, що ти скрипаль, а ти піаніст. Треба стати столяром, шевцем, будь-ким! Потрібен «Ausweis»!
Батько мовчки взяв документ у руки, довго розглядав його, ніби це був якийсь незрозумілий ієрогліф. Уся його впевненість, уся його віра в логіку зникла. Тепер його життя залежало від цього шматка картону, від прихильності якогось німецького фабриканта.
Владислав стояв, відчуваючи повну, абсолютну безпорадність. Він, відомий артист, гордість Польського радіо, тепер мав думати про те, як стати чорноробом. Йти і просити, принижуватися, щоб отримати роботу, яку він не вміє і не хоче робити. Увесь його талант, усе його мистецтво, усе, чому він присвятив життя, тепер не вартувало нічого. Навіть менше, ніж мозолисті руки некваліфікованого робітника.
Його музика не могла врятувати його родину. Лише цей брудний папірець.
І це було найстрашніше. Усвідомлення того, що у світі, який настав, для його душі, для його мистецтва просто не залишилося місця. Щоб вижити, він мав перестати бути собою. Він мав перестати бути Шпільманом-піаністом і стати Шпільманом-робітником. Номером у списку. Власником «папірця, що означає життя».