Глава 5: Смак хліба і смак крові

5.1: Шість шматочків щастя
Вечір опустився на гетто, приховавши на деякий час бруд і злидні під своїм темним покривалом. У тісній кімнаті Шпільманів горіла одна-єдина гасова лампа, відкидаючи тремтливі тіні на стіни. Владислав щойно повернувся з кафе «Sztuka», втомлений не стільки від гри, скільки від необхідності посміхатися. Він віддав матері денний заробіток — кілька хлібин і загорнуту в папір картоплю, і тепер сидів, прислухаючись до тиші, що була гучнішою за будь-яку музику.
Раптом рипнули двері. Це повернувся батько. Він ходив містом у пошуках якихось новин чи можливості заробити кілька зайвих злотих. Він увійшов, зняв капелюха, і на його обличчі була дивна, таємнича посмішка, якої вони не бачили вже багато місяців.
— Діти, підійдіть, — тихо покликав він.
Вони здивовано зібралися навколо нього. Генрик відклав книгу, сестри перестали шепотітися. Батько подивився на кожного з них, його очі світилися дитячою радістю. Потім він повільно, ніби показуючи фокус, розтиснув свою долоню.
На долоні, в самому її центрі, лежав скарб. Одна-єдина вершкова карамелька в пошарпаній, пом'ятій обгортці.
Мати ахнула. Це була не просто цукерка. В умовах гетто, де солодкий смак став лише спогадом, це було диво. Маленький, сонячний уламок іншого, довоєнного світу.
— Де ти це взяв? — прошепотіла Галіна.
— Один годинникар дав мені її за те, що я допоміг йому перекласти німецький лист, — з гордістю відповів батько.
Це було не простою покупкою. Це була подія. І до неї треба було підійти з усією урочистістю. Батько поклав карамельку на стіл, обережно розгорнув її, а потім взяв кухонний ніж. Він довго примірявся, насупивши брови, ніби ювелір, що готується розрізати коштовний діамант. Потім, дуже обережно, він розділив її на шість абсолютно рівних, крихітних шматочків.
Він поклав по одному шматочку на долоню кожному. Владислав дивився на цей бурштиновий уламок, що лежав у нього на руці. Він був таким маленьким, що здавався нереальним.
— Їжте, — тихо сказав батько.
І вони почали їсти. Повільно, майже благоговійно. Владислав заплющив очі й поклав свій шматочок на язик. І сталося диво. Солодкий, вершковий смак розлився в роті, пробуджуючи тисячі спогадів. Смак дитинства. Смак недільних прогулянок. Смак безтурботного, мирного життя. На одну коротку мить зникли стіни гетто, голод, страх. Був лише цей смак і його родина поруч. Це була їхня маленька, тиха перемога над жорстокістю світу. Перемога любові, що здатна розділити останню крихту, над відчаєм.
Коли він розплющив очі, то побачив, що мати плаче. Тихо, беззвучно, сльози просто котилися по її щоках.
— Самуїле, — прошепотіла вона. — Навіщо ти витратив на це? Можна було купити ще одну цибулину…
Батько підійшов до неї й обережно витер сльози з її обличчя.
— Генрієтто, — сказав він з тихою, непохитною гідністю. — Людина не може жити лише хлібом. Іноді їй потрібна крихта солодощі, щоб пам'ятати, хто вона є.
Він подивився на своїх дітей, на їхні обличчя, що на мить посвітлішали. І в цю хвилину, у цій темній, холодній кімнаті, вони не були в'язнями гетто. Вони були просто родиною, що розділила шість крихітних шматочків щастя. І це було найголовніше.

5.2: Танець під дулом автомата
Наступного дня Владислав ішов на роботу в кафе. Солодкий присмак учорашньої карамельки все ще жив у його пам'яті, як теплий спогад, як крихітний щит проти реальності. Але реальність гетто вміла пробивати будь-які щити.
На розі вулиці він побачив натовп і почув гучний, п'яний сміх. Це були німецькі солдати. Кілька молодих, рум'яних хлопців, що розважалися, як могли. Вони оточили групу старих євреїв — чоловіків з довгими сивими бородами, у традиційних чорних лапсердаках і капелюхах. Це були поважні люди, можливо, рабини, вчителі, вчені. Зараз вони стояли, збившись у купку, як налякані вівці, а солдати штовхали їх з боку в бік прикладами автоматів.
— Ану, жиди, ворушіться! Веселіше! — кричав один із них, той, що був, мабуть, за головного.
Владислав інстинктивно притиснувся до стіни будинку, намагаючись стати непомітним, але не в змозі відвести погляд. Він відчував, як холонуть його руки.
А потім сталося найгірше. Офіцер, молодий, вродливий, з нахабною посмішкою на обличчі, дістав з кишені маленьку губну гармошку. Він підніс її до губ, і на брудній, смердючій вулиці гетто раптом пролунала музика. Весела, примітивна, дурнувата німецька полька.
— Tanz, juden, tanz! — крикнув офіцер. — Танцюйте, жиди, танцюйте!
Спочатку старі не ворушилися, не розуміючи чи не вірячи. Тоді один із солдатів ударив найближчого з них прикладом по спині. Старий охнув і впав на коліна, але його одразу ж підняли.
— Танцювати!
І вони почали танцювати.
Владислав дивився, і його світ розколювався на частини. Він, музикант, чиє життя було присвячене служінню гармонії, бачив, як музику — саме втілення людського духу — перетворюють на найвитонченіше знаряддя тортур.
Під веселі, підстрибуючі звуки польки поважні, сивочолі старці почали незграбно тупцювати на місці. Вони не піднімали очей від землі. Їхні довгі бороди трусилися. Плечі були згорблені. Вони не просто танцювали — вони проходили через ритуал найглибшого, найсмертельнішого приниження. На їхніх обличчях застигла маска страху і такого глибокого сорому, що на це було боляче дивитися.
А німці реготали. Вони заливалися голосним, здоровим, тваринним сміхом. Плескали в долоні в такт музиці, підбадьорювали танцюристів образливими вигуками. Один із них навіть дістав фотоапарат і почав знімати цю сцену, ніби це була весела розвага, кумедний епізод, який потім можна буде показати друзям удома.
Владислава почало нудити. Він відчував гострий, фізичний біль у грудях, ніби його власну душу топтали цими солдатськими чоботами. Це було не просто знущання. Це було свідоме, методичне вбивство людської гідності. Вони не просто змушували цих людей танцювати. Вони змушували їх брати участь у власному знищенні, плювати на власні святині, на власну повагу.
Весела, безтурботна мелодія польки в'їдалася йому в мозок, назавжди стаючи для нього звуковим втіленням абсолютного, нелюдського зла. Солодкий смак учорашньої карамельки, смак любові й родинного тепла, раптом змішався в його роті з гірким, огидним смаком жовчі.
Він більше не міг дивитися. Він відвернувся, притиснувшись обличчям до холодної, шорсткої стіни, і заплющив очі. Але він все одно чув. Чув регіт, чув тупіт ніг і чув цю прокляту, веселу музику. Музику, що вбивала.