Глава 4: Кафе "Мистецтво" (Sztuka)

 4.1: Острів у морі смерті
Зима 1941 року вгризалася в гетто іклами голоду й холоду. Вона вже не була просто порою року. Вона стала постійним станом, хижаком, що полював на вулицях. Кожен ранок починався з однакової картини: на брудних тротуарах лежали тіла, накриті газетами. Замерзлі, померлі від тифу чи просто від виснаження. Їх уже майже не помічали, обходячи, як каміння на дорозі.
Найстрашнішими були діти. Маленькі, схожі на старих, привиди з величезними, голодними очима. Вони стояли на розі вулиць, простягаючи свої тонкі, як палички, рученята, і монотонно, без сліз, повторювали одне й те саме слово: «Хліба… Пане, хліба…» Їхні голоси були справжньою музикою гетто — тихим, нескінченним реквіємом.
У квартирі Шпільманів теж оселився голод. Вони навчилися ділити одну картоплину на шістьох, розбавляти суп окропом, щоб його здавалося більше. І дивитися один на одного з мовчазним, невисловленим страхом.
Одного такого сірого дня до них прийшов Артур Гольд, скрипаль, з яким Владислав колись грав у квартеті. Він був худий, але, на відміну від багатьох, в його очах ще жеврів вогник ділової енергії.
— Владеку, є робота, — сказав він без передмов, знявши капелюха. — Справжня робота.
У кімнаті запанувала тиша. Слово «робота» в гетто звучало, як слово «диво».
— Яка робота? — хрипко запитав Владислав.
— Відкривають нове кафе на вулиці Лєшно. «Sztuka». «Мистецтво», уявляєш? — Артур гірко посміхнувся. — Для нашої, так би мовити, «еліти». Для тих, у кого ще є гроші. Контрабандисти, члени юденрату, всякі ділки. Їм нудно. Вони хочуть музику, каву, тістечка. Ілюзію життя. Мені доручили зібрати оркестр. Потрібен піаніст. Зарплата… — він назвав суму.
Владислав мовчки перерахував у голові: на ці гроші можна було купити кілька буханок хліба. Не на чорному ринку, а справжнього. І картоплю. Можливо, навіть трохи масла.
Але в ту ж мить він відчув хвилю огиди. Грати? Грати салонну музику для спекулянтів, поки за стінами вмирають діти? Розважати тих, хто наживається на загальному горі? Це здавалося йомі блюзнірством, зрадою всього, у що він вірив. Він, який грав Шопена для всієї Польщі, тепер мав грати фокстроти для покидьків, що бенкетують під час чуми.
Він хотів відмовитися. Сказати, що його руки не будуть служити цьому фарсу. Але він подивився на свою матір. На її худі, прозорі руки, що лежали на колінах. На батька, що постарів на двадцять років. На сестер, в очах яких згас блиск молодості.
— Іди, навіть не думай, — раптом промовив Генрик, який чув усю розмову. Його голос був різким, але в ньому не було звичної жовчі. Лише прагматизм. — Якщо є дурні, готові платити за музику в цьому пеклі, то треба брати їхні гроші. Називай це як хочеш: робота, приниження, зрада. Але це хліб. А хліб не має моралі. Він просто дозволяє жити.
Мати підійшла до Владислава і поклала руку йому на плече.
— Владику, це ж добре… — тихо сказала вона, і в її голосі бриніла надія. — Ти знову будеш грати. По-справжньому. Можливо, це допоможе тобі… не збожеволіти тут, у цих стінах.
Її слова вдарили сильніше за цинізм Генрика. Вона бачила в цьому не лише гроші, а й порятунок для його душі. Порятунок у тому, що він сам вважав зрадою.
Владислав опустив голову. Він стояв на роздоріжжі, і обидва шляхи вели в прірву. Один — це повільна смерть його родини від голоду, але збереження власної, нікому не потрібної гордості. Другий — це можливість їх нагодувати, але ціною власного приниження і сорому, який доведеться відчувати щовечора.
Він підняв очі на Артура.
— Я згоден, — сказав він, і голос був йому чужим.
У цю мить він відчув суміш двох протилежних почуттів, що розривали його на частини: пекучий сором за своє рішення і величезне, майже тваринне полегшення від думки, що сьогодні ввечері вони, можливо, з'їдять щось, окрім водянистого супу.

4.2: Танці на вулкані
Кафе «Sztuka» було островом. Островом божевільної, непристойної розкоші посеред океану смерті. Щоб дістатися до нього, Владиславу доводилося щовечора проходити повз замерзлі тіла, пробиратися крізь натовп жебраків, відводити погляд від голодних дитячих очей. А потім він відчиняв важкі дубові двері, і світ змінювався.
Тут не було запаху хвороби і бруду. Повітря було наповнене ароматами свіжозмеленої кави, ванілі та дорогих французьких парфумів, які якимось дивом ще збереглися у власниць. На столиках, накритих сліпучо-білими скатертинами, стояли справжні тістечка з кремом. Спритні офіціанти у старих, але чистих фраках безшумно снували між столиками, розносячи замовлення. Крізь великі, вимиті вікна виднілася темна вулиця гетто, але тут, у м'якому світлі електричних ламп, про неї намагалися не думати.
Публіка, що збиралася тут, була вершками цього пекельного суспільства. Лискучі, добре вгодовані чоловіки — контрабандисти, що робили статки на таємних поставках продуктів. Важливі чиновники з юденрату, які вирішували долі тисяч людей. Дрібні спекулянти, що вчора були ніким, а сьогодні могли купити будь-кого. Поруч із ними сиділи їхні жінки — у шовкових сукнях, з яскраво нафарбованими губами і діамантами у вухах, що виблискували, як сльози. Вони голосно сміялися, кокетували, обговорювали плітки, укладали угоди, відчайдушно, гарячково чіпляючись за цю ілюзію нормального, світського життя. Вони танцювали на вулкані, що от-от мав вибухнути.
Владислав щовечора сідав за стареньке, розстроєне піаніно, що стояло в кутку на невеликому підвищенні. Його клавіші були пожовклими, а деякі ноти відверто фальшивили. Він мусив грати те, чого вимагала ця публіка. Легкі, салонні мелодії, популярні танго, безтурботні вальси, дурнуваті фокстроти. Музику, яку він у своєму минулому житті зневажав, вважаючи її вульгарною і порожньою.
Він грав, і його пальці, що колись викликали до життя Бетховена і Шопена, тепер слухняно вистукували легковажні мотиви. Він посміхався, кивав у відповідь на рідкі оплески, а всередині нього все кричало від огиди. Перед його очима стояли не обличчя дам у діамантах, а обличчя голодних дітей з вулиці. Він відчував себе зрадником. Блазнем, що розважає бенкет під час чуми. Кожен мажорний акорд, кожна весела трель звучали для нього як особиста образа, як блюзнірство.
У першій же перерві до нього підійшов Артур Гольд, який керував їхнім невеликим ансамблем.
— Ну як, Владеку? Непогано, га? Головне — посміхайся. Вони платять не за музику, а за гарний настрій.
— Артуре, як ти можеш? — тихо запитав Владислав. — Ми граємо вальс, а за вікном помирають люди.
Старий скрипаль, пан Розенкранц, що сидів поруч, почув його слова. Він поклав свою зморщену, суху руку на плече Владислава.
— Грай, хлопче, грай, — сказав він втомлено. — Поки ми граємо, ми живі. І наші родини теж. Це все, що має значення. Музика — це просто робота. Як у чоботаря.
Але молодий кларнетист, Давид, був іншої думки. Він презирливо кивнув у бік залу.
— Робота? Ти бачив персні на пальцях у того товстуна за третім столиком? Це пан Ганцвайх. Кажуть, він продає місця в «бригадах смерті» тим, хто ще може заплатити. А ми граємо для нього фокстрот. Це не робота. Це угода з дияволом.
Владислав нічого не відповів. Він відчував, що праві вони всі. І старий скрипаль, що змирився. І молодий кларнетист, що кипів від гніву. Це було місце, де правота не мала значення. Мало значення лише те, чи повернешся ти додому з буханкою хліба, чи з порожніми руками.
Перерва закінчилася. Владислав повернувся за піаніно, розправив плечі, змусив себе посміхнутися і знову занурив пальці в легку, брехливу мелодію. Танець на вулкані продовжувався.