Глава 3: Стіни

 3.1: Ціна хліба
Зима 1940 року прийшла не лише з холодом, що проникав крізь щілини у вікнах і змушував кутатися в усі наявні ковдри. Вона принесла з собою інший, більш страшний холод — голод. Він оселився в їхньому домі тихо й непомітно, але з кожним днем ставав усе більш нахабним господарем.
Заощадження, які колись здавалися значними, танули, як перший сніг на долоні. Ціни на чорному ринку, єдиному місці, де ще можна було щось дістати понад мізерні карткові норми, злетіли до абсурдних висот. Хліб, що пахнув тирсою, коштував як срібна ложка. За кілька картоплин просили стільки, скільки раніше коштувала книга в гарній палітурці.
Цього вечора мати стояла біля кухонного столу і ділила на шість рівних частин невелику буханку хліба. Її рухи були точними й вивіреними, ніби вона проводила складну хірургічну операцію. Поруч у мисці лежало кілька варених картоплин у лушпинні. Це була їхня вечеря.
У вітальні панувала напружена тиша. Батько дивився у вікно на темні, засніжені дахи, хоча там нічого не було видно. Регіна і Галіна тихо перебирали якісь старі речі, намагаючись знайти щось, що ще можна було б продати. Генрик сидів у кутку, похмурий і мовчазний.
— Нам вистачить грошей ще на тиждень, — промовила мати, увійшовши до кімнати. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася втома. — Можливо, на десять днів, якщо їсти раз на день. Я продала сережки, що дарувала мені тітка Роза.
Батько повільно обернувся. Його обличчя здавалося висіченим із сірого каменю. Він довго мовчав, обводячи поглядом кімнату. Його очі затрималися на старих срібних підсвічниках, потім на картині в позолоченій рамі, і нарешті зупинилися на ньому. На великому чорному роялі, що займав почесне місце у вітальні. Інструмент стояв мовчазний і величний, як пам'ятник минулому, кращому життю.
Батько глибоко зітхнув, і цей звук був схожий на стогін.
— Нам потрібно продати рояль.
Слова впали в тишу кімнати, як важкі камені у воду.
Мати першою знайшла голос.
— Самуїле, що ти таке кажеш? — її голос здригнувся. — Це ж… це ж Владека! Це його життя… Це його руки…
— Його життя, як і наші, залежить від того, чи буде нам що їсти завтра, — втомлено, не дивлячись ні на кого, відповів батько. — Інструмент не нагодує нас. Це лише річ. Велика, красива, але річ.
— Він правий, — раптом промовив Генрик зі свого кутка. Його голос був різким, як завжди. — Це лише дерево і струни. Зараз вони коштують кілька мішків картоплі та трохи борошна. Можливо, навіть трохи жиру. Треба бути реалістами. Час ноктюрнів минув. Настав час виживання.
Владислав не сказав ані слова. Він чув їхню розмову, ніби крізь товщу води. Кожне слово било по ньому, як молотком. Дерево і струни. Він підвівся і підійшов до інструмента. Провів рукою по його холодній, лакованій поверхні.
Для нього це не було «деревом і струнами». Це був його співрозмовник у безсонні ночі. Його притулок, куди він тікав від потворної реальності. Це був його голос, коли його власного вже ніхто не хотів чути.
Він сів на стілець і ледь торкнувся клавіш. Вони були холодні, як лід. У його пам'яті спливла картина: він, маленький хлопчик, з цікавістю дивиться, як вантажники заносять у дім цей блискучий чорний скарб. Подарунок батька. Він пам'ятав, як його крихітні пальці вперше торкнулися цих клавіш, як він грав на ньому свої перші, незграбні вправи, а батько стояв поруч і посміхався. Як його звук наповнював увесь дім, ставши його душею.
Зараз цю душу збиралися продати за кілька мішків картоплі.
Він зрозумів, що, продавши рояль, вони продадуть не просто річ. Вони продадуть останній острівець цивілізації, що залишився в їхній квартирі. Останній доказ того, що колись вони були не просто міченими вигнанцями, а родиною, в домі якої звучала музика Шопена.
Він підняв голову і подивився на батька. І в його очах не було осуду. Лише нескінченний, тупий біль. Біль людини, у якої збираються ампутувати частину тіла без анестезії. І він не міг нічого сказати. Бо слова, як і музика, в цьому новому світі втратили свою ціну.

3.2: Остання соната
Вони прийшли наступного дня. Двоє. Один — невисокий, опецькуватий чоловік у добротному пальті, з вологими, бігаючими очима і м'якими, загребущими руками. Це був пан Ковальський, ділок з чорного ринку, людина, для якої чуже нещастя було лише сировиною для власного бізнесу. Його супроводжував мовчазний, похмурий помічник, що мав вигляд вантажника.
Вони увійшли до квартири без запрошення, принісши з собою запах холоду, мокрого снігу і дешевих цигарок. Пан Ковальський обвів вітальню оцінюючим поглядом, затримавши його на срібних підсвічниках, а потім підійшов до рояля. Родина Шпільманів стояла біля стіни, ніби чужа у власному домі.
— Отже, це він, — промовив ділок, провівши рукою в рукавичці по лакованій поверхні. Він безцеремонно підняв кришку, зазирнув усередину, ніби оцінював коня, а потім постукав кісточками пальців по деці. Глухий звук прокотився по кімнаті. — Старий, але німецький. Це добре. Німецька якість — це назавжди.
Він повернувся до Владислава, який стояв блідий, як полотно, і зневажливо посміхнувся.
— Ви ж у нас піаніст, так? Маестро Шпільман, чув-чув. Ну що ж, маестро, не соромтеся. Ану, зіграйте щось. Треба ж перевірити, чи він не розсохся, чи всі клавіші на місці. Товар є товар.
Це був найпринизливіший момент у житті Владислава. Просьба, що звучала, як наказ. Наказ грати не для захоплених слухачів у концертному залі, не для тисяч невидимих шанувальників біля радіоприймачів, а для цього товстого торгаша, який хотів перевірити «товар». Його мистецтво, його душу, його єство звели до простої перевірки функціональності.
На мить він хотів відмовитися. Сказати щось різке, гнівне. Але він зустрівся поглядом з батьком, і побачив у його очах благання. Він зрозумів, що від цього залежить, чи буде його родина їсти наступного місяця.
Владислав мовчки підійшов до рояля і сів на стілець. Його руки зависли над клавіатурою. Що він мав зіграти? Легкий вальс? Віртуозний етюд? Ні. Якщо це його останній концерт у цьому домі, то музика має бути відповідною. Він глибоко вдихнув і вдарив по клавішах.
З-під його пальців полилися не ті звуки, яких очікував ділок. Це не була перевірка. Це був вирок. Це був траурний марш з Другої сонати Шопена.
Важкі, скорботні, невблаганні акорди заповнили кімнату. Вони звучали, як удари дзвону, як хода долі, що наближається. Музика росла, набирала сили, в ній звучав біль, розпач, але й велична, трагічна гідність. Це був не просто плач. Це був реквієм. Реквієм за його вмираючим світом. За цим домом, що перестав бути домом. За цим роялем, що перестав бути його голосом. За самим собою, піаністом, який був змушений продавати свою душу за хліб.
Пан Ковальський перестав посміхатися. Його бігаючі очі завмерли, в них з'явилося щось схоже на розгубленість, можливо, навіть на миттєвий страх. Його мовчазний помічник опустив голову. Музика була такою потужною, такою щирою у своєму горі, що вона змусила замовкнути навіть їхні цинічні душі. На ці кілька хвилин у кімнаті не було ні піаніста, ні торгашів. Були лише люди, об'єднані величчю трагедії, втіленої у звуках.
Коли пролунав останній акорд і завмер у тиші, Владислав повільно підняв руки з клавіш. Він не дивився ні на кого.
— Він не розсохся, — глухо сказав він.
Ділок ніяково кашлянув.
— Так… добре граєте, — пробурмотів він. Потім швидко повернувся до своєї ділової манери, ніби соромлячись своєї миттєвої слабкості. Він поліз у внутрішню кишеню пальта і дістав пачку зім'ятих, брудних банкнот. Відрахував потрібну суму і простягнув її батькові.
Старий Шпільман взяв гроші. Його руки тремтіли так сильно, що купюри ледь не випали. Владислав не дивився на ці гроші. Він дивився на порожній простір перед собою, туди, де ще хвилину тому жила музика.
— Забирайте, — кинув Ковальський своєму помічникові.
І почалося найстрашніше. Вони почали виносити рояль. Двоє вантажників, що чекали в коридорі, увійшли і взялися за нього незграбно, грубо. Інструмент, до якого Владислав звик торкатися з ніжністю, тепер був лише важким вантажем. Він не пролазив у двері. Його почали нахиляти, повертати. І в цей момент, під тиском власної ваги, струни всередині нього видали прощальний, жалібний стогін — довгий, дисонуючий звук, схожий на крик пораненої тварини.
Мати закрила обличчя руками. Галіна відвернулася до стіни.
Коли його нарешті витягли, у вітальні стало порожньо і тихо. На підлозі, на тому місці, де він стояв, залишився світлий прямокутник паркету, не зворушений часом. І ця порожнеча була гучнішою за будь-яку музику.
Дім втратив своє серце. Остаточно.