Глава 2: Зірки на рукавах

2.1: Тиша після ейфорії
Минуло три тижні. Три довгих, тягучих тижні, що розчинили первинну радість, як цукор у холодній воді. Ейфорія від новини про вступ у війну Британії та Франції згасла так само швидко, як і спалахнула, залишивши по собі гіркий присмак розчарування. Вечорами родина Шпільманів, як і тисячі інших родин у Варшаві, продовжувала збиратися біля радіоприймача, але тепер їхні обличчя були напруженими, а мовчання — важким.
Замість очікуваних повідомлень про переможні наступи союзників, ефір наповнювали тріскучі німецькі марші, що звучали, як брязкіт заліза, та впевнені, відкарбовані голоси дикторів, які розповідали про нестримний прорив Вермахту і неминучу перемогу Рейху. Новини з Лондона чи Парижа долітали все рідше, тонучи у морі перешкод, ніби їхні голоси намагалися пробитися крізь густий туман.
Життя входило у нову, дивну рутину. Вдень місто намагалося жити, як раніше, але ввечері, з настанням комендантської години, вулиці вимирали, занурюючись у неприродну, зловісну тишу, яку порушував лише стукіт підкованих чобіт німецьких патрулів.
Одного такого вечора батько повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Він увійшов до вітальні, мовчки зняв капелюха, і вся родина відчула — він приніс не хліб, а погані новини. Він довго стояв, дивлячись на їхній «Telefunken», що мовчав у кутку.
— Усе, — тихо сказав він, і це слово прозвучало, як вирок. — Новий наказ. Усі радіоприймачі, що належать євреям, мають бути конфісковані. Завтра прийдуть їх забирати.
Мати ахнула і притиснула руки до рота. Сестри переглянулися. Генрик, що сидів у кріслі з книгою, повільно підняв голову. Його обличчя нічого не виражало, але в очах спалахнув холодний вогник.
— Це тимчасовий захід, — поспішив додати батько, ніби намагаючись переконати самого себе. Він почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину. — Вони бояться. Бояться паніки, чуток. Це стандартна процедура для контролю над інформацією в умовах воєнного часу. Як тільки союзники почнуть активні дії на Західному фронті, вони змушені будуть зняти ці обмеження. Усе повернеться на свої місця.
Генрик голосно закрив книгу. Звук пролунав у тиші, як постріл.
— Ні, батьку. Нічого не повернеться. Вони бояться не паніки. Вони бояться правди. Тепер ми будемо знати лише те, що вони дозволять нам знати. Слухати їхні марші і вірити в їхню перемогу. Ми оглухли й осліпли.
— Генрику! — суворо обірвала його мати, але її голос тремтів. Вона дивилася на мовчазний радіоприймач з практичним, жіночим жахом. — Але... як же ми тепер? Без радіо... як ми дізнаємося про нальоти? Як знати, що відбувається за вікном?
Владислав мовчав. Для нього втрата радіо була чимось більшим, ніж втрата джерела новин. Це була втрата звуку. Втрата голосу світу. Він згадав, як ще місяць тому його власні пальці творили музику, що розліталася цими самими радіохвилями по всій Польщі. А тепер ця скринька, що з'єднувала його з тисячами невидимих слухачів, перетвориться на німий шматок дерева.
Світ став тихішим. Але ця нова тиша не заспокоювала. Вона була порожньою, мертвою. Це була тиша ізоляції. Тиша, що гнітила й душила.
Він дивився на батька, який все ще намагався знайти логічне пояснення безглуздій жорстокості; на Генрика, який озброївся цинізмом, як щитом; на матір, чий страх був простим і зрозумілим. І раптом з пронизливою ясністю він зрозумів.
Перше, що робить тиран, щоб підкорити народ, — він забирає його голос. А потім — його слух. Щоб у непроглядній тиші, яка настає, єдиним звуком, який чутиме його жертва, був звук його власних кроків, що наближаються. І ця тиша вже опускалася на їхній дім.

2.2: Місто, що стискається
З кожним днем Варшава ставала для них іншою. Це було все ще їхнє місто — ті самі вулиці, ті самі будинки, той самий запах осіннього листя. Але водночас воно ставало чужим, ворожим, ніби якась невидима хвороба роз'їдала його зсередини.
Першою це відчула Галіна. Вона, наймолодша і найжвавіша, відмовлялася сидіти вдома. Одного сонячного жовтневого дня вона вирішила пройтися до Саксонського саду, їхнього улюбленого парку. Вона любила гуляти його алеями, годувати лебедів і просто дихати повітрям свободи. Вона повернулася за пів години, її обличчя було блідим, а в очах стояли злі, безсилі сльози.
— Що сталося? — кинулася до неї мати.
Галіна мовчки кинула на стіл свою сумочку.
— На вході. Табличка.
Вона не стала пояснювати, яка саме. Усі й так зрозуміли. Наступного дня Владислав сам побачив одну з них. Він ішов повз свою улюблену кав'ярню «Ziemiańska», де збирався весь цвіт варшавської богеми, і вже майже взявся за ручку дверей, коли його погляд зупинився на акуратному, надрукованому на друкарській машинці аркуші, приклеєному до скла. Два рядки чорного тексту, що вдаряли, наче ляпас:
JUDEN VERBOTEN
ŻYDOM WSTĘP WZBRONIONY
Він завмер. Скільки годин він провів за цими столиками? Скільки розмов про мистецтво, музику, літературу чув у цих стінах? Це місце було частиною його життя, частиною його самого. А тепер двері, що завжди були для нього відкриті, зачинилися назавжди. Його просто викреслили, стерли, як помилку в зошиті. Він відчув гарячу хвилю приниження, що піднялася до обличчя. Повернувся і пішов геть, відчуваючи на спині погляди перехожих.
Ці таблички почали з'являтися скрізь: у парках, кінотеатрах, бібліотеках, навіть на лавках у скверах. Світ стрімко стискався. Спочатку вони втратили голос, тепер — простір.
Нові укази з'являлися з жахливою регулярністю. Наче хтось методично, крок за кроком, будував навколо них невидиму клітку.
«Євреям заборонено користуватися головними вулицями. Алеями Уяздовськими, Новим Святом, Краківським передмістям».
«Євреям у трамваях дозволено їздити лише у задньому вагоні, позначеному зіркою Давида».
«Усі євреї чоловічої статі зобов'язані вклонятися німецьким офіцерам та солдатам».
Останній наказ викликав у родині бурю. Вони сиділи за вечерею, яка складалася з водянистого супу і шматка чорного хліба, і обговорювали новини.
— Я не буду вклонятися! — вибухнула Галіна, вдаривши маленьким кулачком по столу. Її очі палали гнівом. — Хто вони такі, щоб я перед ними кланялася? Я краще перейду на інший бік вулиці! Я краще взагалі з дому не виходитиму!
— І що це дасть, Галю? — втомлено промовив Генрик, розмішуючи суп у тарілці. Його прагматизм був холодним, як сталь. — Твоя гордість проти їхнього автомата? Подумай логічно. Вони шукають приводу. Шукають непокори, щоб виправдати свою жорстокість. Ти пройдеш повз, гордо піднявши голову, а патрульний вистрелить тобі в спину. І ніхто нічого не скаже.
— То що, повзати перед ними на колінах? — не вгавала Галіна.
— Ні. Просто нахилити голову. Це не поразка, це тактика. Іноді, щоб вижити, потрібно стати непомітним. Ти нахиляєшся не тому, що поважаєш їх, а тому, що хочеш побачити завтрашній день. Не плутай гідність із дурістю.
Владислав мовчки слухав їхню суперечку. І його душа розривалася навпіл. Як музикант, як митець, він відчував те саме, що й Галіна. Кожна клітина його єства бунтувала проти цього наказу, проти приниження. Його руки, створені для того, щоб торкатися клавіш і творити красу, мали знімати капелюха перед убивцями. Це було огидно.
Але його розум, холодний і наляканий, розумів правоту Генрика. Інстинкт самозбереження шепотів: «Він правий. Виживи. Виживи, щоб колись знову зіграти».
Він сидів між сестрою, що палала вогнем бунту, і братом, що огортав себе кригою цинізму, і відчував себе розірваним. Це був вибір не між гордістю і страхом. Це був вибір між двома видами смерті: фізичною і духовною. І він не знав, яка з них страшніша.
Він підняв очі й зустрівся поглядом з батьком. Старий Шпільман мовчав. Його оптимізм випаровувався. Він більше не говорив про міжнародне право. Він просто дивився у свою порожню тарілку, і в його очах була глибока, нескінченна втома. Втома людини, чий світ руйнували на її очах, цеглинка за цеглинкою. І він нічого не міг із цим вдіяти.