Глава 1. Останній акорд мирного світу (1939)

1.1: Ноктюрн для світу на межі
Вересень 1939 року дихав тривогою, але тут, у студії №2 Польського радіо, панувала своя, майже церковна тиша. Вагома, оксамитова тиша, яку не наважувався порушити ані скрип стільця, ані випадковий кашель. Повітря було густим від зосередження. Єдиним живим вогником у цьому напівтемному святилищі було червоне око лампи над звукоізоляційним склом. «CISZA. NAGRANIE» — «ТИША. ЗАПИС».
Для Владислава Шпільмана світ звузився до вісімдесяти восьми чорно-білих клавіш. Його спина була прямою, але не напруженою, плечі розслаблені, а все його єство перетворилося на провідник. Пальці, легкі й точні, літали над слоновою кісткою, пірнали в глибину мелодії й видобували з масивного концертного рояля звуки такої крихкої краси, що, здавалося, вони могли розбитися об цю гнітючу тишу.
Він грав Ноктюрн до-дієз мінор Шопена.
З заплющеними очима він бачив не студію, не мікрофон, що жадібно ловив кожен обертон, не обличчя звукорежисера за склом. Він бачив самого Фридерика, що сидів у паризькому салоні, вдихав запах воску та зів'ялих квітів і виливав на папір свою нескінченну тугу за покинутою батьківщиною.
«Привіт, Фридерику, — думав Владислав, його пальці слухняно слідували за мелодією. — Чи твоє серце так само стискалося від передчуття біди, коли ти писав це? Чи ти теж відчував, як світ, що ти знав і любив, тріщить по швах, готовий розлетітися на друзки?»
Техніка давно відійшла на задній план. Кожен пасаж, кожна трель були не завченими рухами, а відповідями в діалозі, що тривав уже майже століття. Це була розмова двох поляків, двох музикантів, двох самотніх душ, що шукали порятунку в гармонії.
Музика була його коконом. Надійною стіною, за якою залишалися всі страхи останніх тижнів. За її межами — хрипкий голос Гітлера з радіоприймачів, тривожні заголовки газет про Гданськ, моторошне слово «ультиматум», що передавалося пошепки у варшавських кав'ярнях. Люди сперечалися, робили прогнози, намагалися вгадати майбутнє. Хтось запевняв, що Англія та Франція ніколи цього не допустять. Інші гірко сміялися у відповідь.
Але тут, усередині ноктюрна, не було ні політики, ні ультиматумів. Лише чиста, дистильована емоція. Меланхолія, що не пригнічувала, а очищувала. Надія, тонка, як павутинка, але вперта. Це була сама душа Польщі, втілена у звуках — ніжна, лірична, трагічна, але горда і незламна.
Владислав відчував майже фізично, як звук, народжений під його пальцями, виходить за межі студії. Як він летить крізь радіохвилі над дахами Варшави, вливається у відкриті вікна квартир, де люди, припавши до приймачів, завмерли в очікуванні новин. Він уявляв собі обличчя цих невидимих слухачів: молоду дівчину, що мріє про кохання; старого ветерана, що згадує минулі битви; матір, що гойдає дитину.
Він грав для них усіх. Намагався цією мелодією сказати: «Послухайте. Поки звучить ця музика, з нами ще не все втрачено. Поки ми здатні відчувати цю красу, ми — люди. Ми — Варшава».
Мелодія досягла свого піку. Вона злітала до стелі, рвалася назовні, плакала і втішала водночас. Це був крик душі, що не хотіла вірити в неминучість катастрофи. Пальці Владислава бігли по клавішах з останньою, відчайдушною ніжністю, ведучи ноктюрн до його тихого, сумного завершення.
Останній акорд завмер у повітрі, повільно розчиняючись. Владислав ще кілька секунд тримав руки над клавіатурою, даючи звуку померти власною смертю. Коли він розплющив очі, тиша в студії здавалася іншою. Вона більше не була порожньою. Вона була наповнена щойно відлуналою красою, як кімната — ароматом парфумів після того, як з неї вийшла кохана жінка.
Червона лампа все ще горіла. Світ за межами студії, принаймні на цю мить, мовчав. Усе було на своїх місцях. І це був останній момент досконалого, крихкого миру.

1.2: Обірвана нота
Владислав дозволив останньому відлунню ноктюрна розчинитися в повітрі. Кілька секунд він сидів нерухомо, даруючи тиші її законне право. Це був ритуал — мить поваги до музики, що щойно звучала. За склом звукорежисер підняв великий палець, і Владислав ледь помітно кивнув у відповідь. Час для наступного твору. Він глибоко вдихнув, готуючись викликати до життя щось більш енергійне, можливо, один із героїчних полонезів Шопена, щоб підбадьорити дух Варшави.
Він уже підняв руки над клавіатурою, коли це сталося.
Спочатку — ледь відчутний поштовх, що пройшов крізь підлогу, від підошов черевиків до самого хребта. Глибока, низька вібрація, ніби десь у нутрощах будівлі прокинувся велетенський звір. Владислав на мить завмер, його брови злегка зійшлися на переніссі. Він опустив погляд на свої руки, що зависли в повітрі. Мабуть, важка вантажівка проїхала по сусідній вулиці, або десь далеко ведуться будівельні роботи. Звичні стогони великого міста. Він відкинув цю думку, знову зосередившись на біло-чорному морі перед собою. Прямий ефір не чекає.
Його пальці ледь торкнулися першого акорду, коли світ розірвався на шматки.
Це був не просто звук. Це був фізичний удар, що вибив повітря з легень. Глухий, нутряний рев, що змусив затремтіти самі основи будівлі. Стіни студії здригнулися в агонії, а товсте звукоізоляційне скло видало високий, розпачливий дзвін, ніби от-от розлетиться на тисячі уламків.
Зі стелі посипалася штукатурка. Не грудками, а дрібним, примарним снігом, що повільно кружляв у промені світла від лампи. Владислав інстинктивно пригнувся над роялем, і цей білий пил, мертвий попіл руйнування, м'яко осів на його волосся, на плечі піджака і — найжахливіше — на ідеально чорну, дзеркальну поверхню рояля.
Його пальці, щойно готові творити гармонію, від шоку судомно втиснулися в клавіші. Замість полонезу з рояля вирвався дикий, нерозбірливий дисонанс — пронизливий вереск звуку, що застряг у горлі інструмента. І в ту ж мить він замовк. Руки завмерли. Мелодія була не просто перервана — вона була вбита.
В ефірі запанувала абсолютна тиша. Вакуум, що був страшнішим за будь-який вибух. Тиша, в якій не було ні спокою, ні очікування. Це була тиша смерті.
Її розірвав нелюдський крик з-за скла.
— Боже мій! Усі геть! Ми знімаємося з ефіру!
Червоне око лампи з написом «CISZA. NAGRANIE» згасло. За склом почалася паніка. Люди бігали, щось кричали один одному, хапали папери. Двері студії розчинилися, впускаючи ще більше хаосу з коридору.
Але Владислав не рухався. Він сидів, як скам'янілий, і дивився на свої руки. Кілька секунд тому вони були інструментом, здатним торкатися душі. Тепер вони були просто руками людини, вкритими пилом від вибуху. Біла крихта на чорному лаку рояля, на темній тканині його костюма. Символ того, як груба, сліпа сила щойно вдерлася в його світ і спаплюжила його святиню.
Він підняв голову. Подивився на мовчазний, припорошений рояль. Це був його друг, його співрозмовник, його порятунок. І його щойно поранили.
З повільною урочистістю, наче виконуючи останній ритуал прощання, Владислав простягнув руки й обережно, двома руками, опустив важку дерев'яну кришку рояля. Вона закрилася з м'яким, остаточним стуком, що пролунав у хаосі, як постріл.
Він закрив труну. Поховав музику під шаром пилу і тиші. Епоха закінчилася.