Гра, яка не закінчується

Глава 6

День у Варіесарі тримався спокійним.

Світло лежало на камені теплим шаром, і Варіесара жила своїм звичним рухом — без поспіху й напруги.

На тренувальному майданчику вже змінили вправи. Дерев’яні палиці, якими билися раніше, тепер лежали на краю майданчика.

Один із хлопців підкинув угору металевий диск. Той злетів, завис і різко змінив траєкторію, підхоплений невидимим потоком. У Варіесарі енергія світу слухалася тих, хто тут виріс. Диск пірнув убік, знову зірвався вниз і пішов у хаотичну дугу.

Ножі різали повітря короткими спалахами, перехоплюючи цілі. Метал дзвенів об метал — і черговий диск упав на камінь. Хтось засміявся, інші вже кидали нові, запускаючи новий танець рухомих мішеней.

Дівчина на краю майданчика сиділа босоніж, читаючи книгу й одночасно тримаючи в повітрі три металеві кільця. Поруч двоє сперечалися біля стійок зі зброєю, оцінюючи траєкторії, ніби це мистецтво.

На верхній галереї хтось перестрибнув через поруччя замість сходів. Повітря підхопило його ще до падіння, і він невимушено приземлився нижче під невдоволене бурмотіння сестри.

За арками саду текла ріка — рівна, прозора, майже нерухома. Лише інколи під поверхнею проходили відлуння далеких дощів, і вода на мить ставала кольором чужого неба.

Уздовж внутрішніх галерей тяглися канали. Хасемар і Хенеметтауї йшли вздовж берега повільним кроком. Руки Хасемар, як майже завжди, тримав за спиною. Вони говорили мало. Хасемар іноді дивився на воду, іноді — на дальні дерева. Його кохана тримала руки складеними перед собою, вдихаючи тепле повітря. Її погляд затримався на квітучому дереві, і Хасемар притягнув гілку, аби вона могла вдихнути аромат. Хенеметтауї м’яко посміхнулася чоловікові і нахилилася до квітів.

Сади навколо жили. Кілька постатей схилилися над рослинами, обережно підрізаючи гілки. Десь між деревами ледве чутно сміялися. Легка музика, що завжди звучала у Варіесарі, сьогодні була м’якою — ніби простір сам собі наспівував.

Майже ніхто не звернув уваги, що десь за садом срібляста тканина простору ще тремтіла. Межа вже заспокоїлася. Але іноді поверхня ще пам’ятала дотик.

У світі цього не помітили. Лише один, хто щойно залишив майданчик, ішов швидше за інших. Ваур не зупинився, навіть коли за спиною долинав голос Мейри. Світло майнуло по шкірі, залишаючи короткий відблиск.

Камінь під ногами був теплим, але він мало помічав це. Його рух був напруженим. За поворотом коридор розширився, відкриваючи шлях до тронної зали.

Есмар перейшов Межу.

І тепер потрібно сказати Девіасиру.

Над залом неквапливо рухалися кам’яні кільця стелі. Вони не підтримували будівлю і не мали очевидного призначення. Просто оберталися століттями, змінюючи малюнок світла на підлозі. Ніхто не пам’ятав, чи їх створив Девіасир навмисно, чи вони з’явилися разом зі світлом.

Меріешар сиділа на троні. Не прямо — вона розвернулася набік, підперши лікоть об підлокітник, — і виглядало, буцімто трон існував радше для гри, ніж для влади.

Девіасир ходила навколо. Сьогодні вона була в напрочуд гарному настрої, і її природа робила риси обличчя м’якими й жіночними. Вона проводила пальцями по різьбленій спинці кам’яного крісла, зупинялася, дивилася на Меріешар і знову починала ходити.

— Це несправедливо, — сказала вона із удаваною образою. — Я вже все пояснила.

Меріешар насилу стримала усмішку.

— Ти нічого не пояснила.

— Я пояснила дуже переконливо.

— Ти просто просиш.

— Це не “просто”.

Вона нахилилася ближче, трохи не торкнувшись її простору, поклавши долоню на спинку трону. Майже не стримувана енергія жіночого початку вирувала в ній.

— Спробуємо ще раз.

Меріешар підняла брову.

— Для ще однієї дитини?

— Для ще однієї.

— І цього разу?…

Девіасир усміхнулася ширше і потерла перенісся.

— Твоїм шляхом. Людським. Або іншим. Виключно як хочеш ти.

Вона засміялася, і сміх легко відбився від каменю. Повітря в залі стало легшим, десь під арками музика перейшла в м’якший рух. Камінь під ногами відгукнувся теплим коливанням.

— Ти невиправна, у тебе зараз навіть можливостей нема, — сказала Меріешар.

— Я наполеглива.

— У твоєму випадку різниці немає.

Вона хотіла відповісти, коли погляд Меріешар раптом майнув у бік входу.

У дверях стояв Ваур.

Ще кілька секунд Девіасир продовжувала доводити, поки не побачила, що Меріешар дивиться не на неї. Вона обернулася.

— Вауре.

Той зробив крок уперед. Його голос був спокійним, надто рівним.

— Батьку.

Він помовчав. А потім сказав:

— Есмар… пішов у великий світ.