Усе влаштовано інакше

Глава 4

Світло тільки торкалося верхівок дерев, і ліс біля Межі ще тримав нічну прохолоду. Повітря було прозоре й нерухоме, мов сам простір затримав подих, чекаючи, коли хтось порушить його спокій.

Межа стояла між деревами так само, як завжди.

Сріблясто-матова тканина простору висіла в повітрі. Якщо дивитися на неї здалеку, майже зникала, наче тонкий туман між стовбурами. Але варто зробити кілька кроків ближче — і землі по той бік починали трохи викривлятися.  Ліарра знала це викривлення. Воно з'являлося щоразу, коли хтось знав, куди йде. Якщо не знав — Межа не відкривалася. 

І завжди була музика. Тонка, висока, майже неземна. Звук, який неможливо назвати ні голосом, ні струною. Він, здавалося, народжувався із самої тканини реальності.

Звідси Варіесара відкривалася майже вся. Тераси спускалися вниз каскадами садів і води. Між деревами виднілися мости, що з'єднували частини замку над безтілесною димкою. У повітрі рухалися платформи для тренувань і ігор. Далеко внизу прокидалися діти — десятки голосів змішувалися з музичним світом, який неможливо вимкнути. І все це залишилося за спиною, коли вони дивилися на Межу. 

Кайрон підкинув ніж. Лезо злетіло дугою, блиснуло в ранковому світлі і повернулося. Він зловив навіть не дивлячись.

— Якщо дивитися на неї занадто довго, — сказав він, — можна почати думати, що вона дивиться у відповідь.

Навколо галявини дерева стояли рідше, залишаючи перед Межею майже правильне коло голої землі. 

Ліарра стояла ближче до сріблястої поверхні. Її оксамитова шкіра під сріблястим світлом теж змінювалася. Тонкі золотаві тріщини помалу світилися під шкірою в ритмі самої Межі. Навіть тканина не лежала нерухомо. Темні легкі шари одягу ворушилися без повітря. На зап’ястках тонко блищали вузькі браслети з білого металу. Очі вдивлялися в глиб Межі, намагаючись розгледіти не просто інший світ, а щось далі, за ним. Графітове волосся з синім відблиском, частково зібране, спадало на спину хвилями, і кілька пасм вільно ворушилися, хоча повітря залишалося нерухомим.

Ліарра залишалася біля Межі довго, намагаючись почути відповідь ще до того, як вона прийде, — губи стиснуті в тонку лінію.

Мейра сиділа на камені позаду і гойдала ногами, проводячи п’ятою по моху. Вона вже не дивилася на Межу. 

— Я думала, він буде тут.

— Хто?

— Я тут.

Голос прозвучав спокійно.

Арен стояв біля стовбура старого дерева, як тінь, лише білосніжне волосся виділялося на тлі лісу. Він прийшов раніше і тепер спостерігав, склавши руки за спиною. Не тому, що знав. А тому що надто багато дрібних речей перестали складатися в звичний порядок. 

Кайрон трохи усміхнувся.

— Так я і думав.

Мейра підскочила з каменю.

— Ти прийшов змінити наше рішення? Ми ж домовилися.

Золоті очі Арена опустилися — він машинально вирівняв складку на рукаві, перш ніж знову задивитися на Межу. Срібляста поверхня слабо тремтіла, реагувала на присутність.

— Ні. Я не відмовляюся від сказаного.

Кайрон підкинув ніж ще раз.

— Невже?

Арен перевів погляд на них.

— Я піду з вами.

Його голос був рівним. Наче він встиг подумки перелічити всі причини не робити цього. І проігнорував кожну.

На мить запала тиша. Навіть звук Межі став тоншим.

— Контролювати нас? — спитав Кайрон.

— Можливо.

Арен зробив кілька кроків ближче до сріблястої тканини простору.

— Але більше, тому що слова Хенемет теж не виходять у мене з голови.

Ліарра мовчки дивилася на Межу.

Світло торкалося поверхні, і сріблястий простір відповідав м’яким, холодним блиском.

— Якщо ми йдемо, — сказала вона, — то зараз.

Ніхто не заперечив. Вона зробила крок. Її босі ступні майже не лишали слідів на моху. 

Арен, згадавши, першим зупинився майже перед самою Межею.

— Так ми не підемо.

Кайрон опустив очі на власну руку. Золоті лінії під сталевою шкірою ще тліли слабким світлом.

— Шкода.

Ліарра стягнула з пальців тонкі металеві кільця. Частина з них розчинилася світлом ще до того, як торкнулася долоні. Волосся повільно темнішало — графітовий блиск згасав, залишаючи звичайний людський відтінок.

Мейра важко видихнула.

— Я ненавиджу це відчуття.

Світло згасло під шкірою. Риси обличчя стали простішими, бурштинові очі потемнішали, а волосся набуло темно-пісочного кольору. 

Кайрон повільно стиснув і розтиснув пальці, дивлячись, як зникають золоті тріщини.

— Люди такі… тихі.

Він торкнувся власного передпліччя, ніби перевіряючи, чи під шкірою ще щось живе.