Частина руху

Вітаю вас у Варіесарі. Ця історія дуже дорога моєму серцю, і сьогодні я вперше наважуюся прочинити її Ворота для вас. Вона народилася з любові до високого епосу, давніх міфів та складних людських (і не зовсім людських) серцевих розломів. Це роман у процесі публікації, і я буду неймовірно рада бачити ваші думки, теорії та враження у коментарях під кожною главою. Ласкаво просимо у світ, де камінь пам'ятає ходу. Приємного читання!

***

Глава 1

Палац білим каменем височів над садами. Він стояв тут стільки, скільки пам'ятала Варіесара, і його широкі проходи давно стали такими ж звичними, як дерева за вікнами.

Варіесара пам'ятала не роки. Вона пам'ятала дотики. Перший — коли камінь під босою ногою ще не знав, чи втримає вагу. Другий — коли він упізнав ходу й більше не сумнівався. Далі дотиків стало стільки, що вони злилися в один. Камінь не старів. Ті, хто тут жив, не пам'ятали себе іншими.

В одному з високих прорізів промайнула фігура, майже бігом перетнула галерею і зникла за колонами.

— Арене!

Він почув, та не озирнувся.

— Якщо ти біжиш так, ніби за тобою женуться, то або сталося щось страшне, або ти знову запізнюєшся.

Ліарра сиділа на широкому підвіконні трохи далі, оточена розгорнутими сувоями й папірусами. Один лежав у неї на колінах, ще кілька були притиснуті до стіни, щоб їх не зсунув протяг. Вона підняла голову лише тоді, коли Арен пробіг повз.

— Друге, — кинув він через плече.

— Шкода. Я вже подумала, що нарешті щось трапилося.

Арен засміявся і зупинився.

— Ти справді сидиш тут так довго, що тобі хочеться катастрофи?

— Я читаю.

— Це я й бачу. — Він повернувся до неї. — Ходімо зі мною.

Ліарра примружилася.

— Ти запізнився на тренування і тепер вирішив, що я маю запізнитися разом із тобою?

— Ти все одно читаєш уже кілька циклів одне й те саме.

— Не кілька.

— Ліарро.

Вона подивилася на сувій, потім на нього.

— Добре. Тільки якщо ти потім не скажеш, що я тобі заважаю.

— Ти мені завжди заважаєш.

— Тоді чудово.

Вона скинула папіруси з колін, швидко скрутила верхній сувій і поклала його поверх інших. 

— Ти їх навіть не забереш?

— Може, я захочу прочитати після.

— Ти ж наче хочеш відволіктися.

— Я передумала.

Арен похитав головою, але усмішка ще залишалася в кутиках губ.

Вони рушили галереєю разом. Повз пройшли двоє — з крила творців, з тих, кого рідко бачили в цій частині палацу. Вони кивнули Аренові й пішли далі.  Ліарра йшла трохи повільніше, змушуючи його час від часу пригальмовувати, і Арен кілька разів озирнувся на неї.

— Швидше, — сказав він.

— Це ти запізнюєшся. То біжи.

— Я чекаю на тебе.

— Це твоя помилка.

Арен тихо засміявся.

Попереду вже виднілися великі дерев'яні двері зали. Він поклав долоню на одну зі стулок і штовхнув її. Ліарра зайшла за ним. 

Метал вдарив об метал — звук не розсипався. Він пройшов крізь камінь, вібрація піднялася по колоні, торкнулася підлоги, відкотилася і затихла. Не одразу — моноліт довго тримав відлуння в собі.

Орос відступив на півкроку — так було точніше. Він тримав меч як продовження руки. Вага підкорялася тому, хто був із нею згоден. Есмар, навпаки, ніс свою міць мов сміх: широко, голосно, викликом усьому простору відразу. Темні, майже чорні кучері давно вибилися з-під ремінця, а смаглява шкіра вже блищала від тепла тренування. 

— Ти знову тягнеш, — видихнув Орос, майже без емоцій.

— Я не тягну, я даю тобі шанс, — Есмар повів клинок нижче, ніж вимагала чиста техніка. — Ти просто боїшся швидкості.

Орос залишався нерухомим, тільки очима стежачи за рухом. 

— Я не боюся. Я чекаю, поки ти помилишся.

— Ха. Ти завжди чекаєш. Навіть коли нікого немає поруч. 

Ліарра спостерігала, відійшовши трохи далі – там, де світло лягало на камінь рівними смугами. Вона застигла, ніби давно була частиною ритму. 

Метал зійшовся знову – коротко, щільно. Вони рухалися легко — впевнено, без жодної обережності. Енергія не вимагала зосередження — вона стала частиною руху.

Орос різко змінив напрямок, і простір підтримав його, підлаштувавшись. Коли Есмар розігнався, кроки стали легшими, ніж мали б бути для його статури.

— Зліва! 

— Я бачу.

Арен підійшов не збоку, а ближче, ніж хотів би визнати. Він не командував, а чекав моменту, коли сам не витримає. Очі плавленого золота пильно стежили за поєдинком. 

— Оросе, ти занадто чесний, — сказав він нарешті. — Ліва нога. Я вже знаю, куди ти рушиш.