Поезія Самогону

Вони налили самогон у скло й назвали це святим,
додали рік, туман, герби й мовчання старої бочки.
А я почув під золотом не ангелів, а дим,
де бідність гнала спирт у ніч, ховаючи сорочки.

I
Не бійся віскі — бійся тих, хто з нього робить храм,
де пляшка вища за людину, а ціна святіша смаку.
Бо там, де самогон одягли в оксамит і срам,
там правда пахне торфом, потом, жадібністю й маком.

II
Вони сказали: «частка ангелів», і зал ковтнув обман,
а я побачив: просто спирт зникає в темній бочці.
Нахуй цю небо-мову для бухгалтерських оман,
якщо внизу акцизник риє правду в мокрій ночі.

III
Два мільйони за пляшку, яку ніхто не відкрива,
це вже не смак, не ремесло, не пам’ять і не сила.
Це ринок молиться собі, це мертва голова,
що замість горла має сейф, а замість серця — мило.

IV
Та я не проти віскі, ні, я проти їхніх риз,
де кожен ковток мусить стати позою в салоні.
Бо правда не вбиває смак, вона збиває грим униз
і лишає на столі живий вогонь у чорній скроні.

1. Самогон у фраку

Він був не князь, не герцог і не пан у кабінеті,
він був різкий, як перший мат у холоді села.
Його ховали від закону в мокрім силуеті,
бо ніч була голодна, а держава — не мала.

Потім прийшли красиві, в чистій мові й лаку,
і одягли той спирт у фрак, легенду й темний шрифт.
Сказали: «Це спадщина», — та в кожному їх знаку
я чув, як самогон кричить крізь золото й тариф.

Нахуй той фрак, якщо під ним та сама шкіра,
та сама брага, дим, мідь, страх і злий податок.
Не треба з бруду робити безгрішного кумира,
бо бруд — це не ганьба, а перший чесний статок.

Віскі не стало вищим, коли вивчили етикет,
воно лише навчилося дорожче говорити.
Та якщо зняти пафос, футляр і весь балет,
там буде вогонь, який ще можна пити.

2. Частка ангелів

Вони шепочуть: «Ангели взяли собі ковток»,
і всі кивають, ніби Бог стояв між бочками.
А я дивлюсь на склад, на втрату, на замок,
де випар став молитвою з рахунками й точками.

Бо ангели тут гарно служать ціні,
їм дали роботу — прикривати втрати.
Спирт просто йде у темряву, у стіни,
а нам кажуть: «Це поезія, навчіться смакувати».

Нахуй тих ангелів, що пахнуть бухгалтерією,
нахуй цей рай, де мінус став прикрасою.
Та все одно в цій фразі є своя містерія:
людина любить втрату, якщо та стала казкою.

Ми теж так робимо: втрачаємо, мовчимо,
а потім шрам називаємо характером.
І кожен рік, який нас дер до кістки й димом,
ми продаємо світу як досвід із автором.

Тож хай ті ангели летять собі під дах,
але не брешуть, що вони святі й безтілесні.
Бо правда тут проста: у темних складах
навіть утрата хоче бути небесною.

3. Етикетка як нашийник

Етикетка гладить око, як чужа рука,
вона ще до ковтка диктує, що ти маєш чути.
«Тут море, дим, ваніль, стара ріка»,
і ти вже раб, хоча прийшов нібито бути.

Вона тобі підсовує чужий словник,
де кожна нота — це наказ у вишиваній рамці.
Ти п’єш не спирт — ти п’єш готовий крик,
завчасно розкладений у дорогій програмці.

Нахуй цей гіпноз із золотих рядків,
де смак працює під диктовку бренду.
Краще мовчати чесно кілька ковтків,
ніж грати мудреця в дешевій оренді.

Бо якщо море ти відчув лише тоді,
коли тобі його намалювали на коробці,
то, може, справа не в солоній тій воді,
а в тому, що твій ніс сидить на мотузочці.

Зірви її. Нехай говорить язик,
не буклет, не ціна, не чужий експертний погляд.
Бо хто свій смак віддав під їхній лик,
той п’є не віскі — той ковтає догляд.

4. Два мільйони за мовчання

Два мільйони за пляшку, що не піде в рот,
це пам’ятник безглуздю з аукціонним блиском.
Там спирт давно не напій, а фінансовий скот,
який пасеться тихо під інвестиційним списком.

Молоток упав — і зал плескав у такт,
немов воскрес хтось мертвий із дубової труни.
Та це не диво, це торговий акт,
де горло програло паперам і ціні.

Нахуй цю святість, що боїться пробки,
нахуй реліквію, яка не знає язика.
Якщо пляшка створена стояти в темній коробці,
то в ній не віскі — там мумія ринка.

Вони кажуть: «Це актив, це рідкість, це престиж»,
і гладять скло, як тіло сплячої корови.
А я питаю: де ж тут смак, де ніж,
де перший ковток, що робить вечір новим?

Коли напій не можна випити без страху,
він вже не твій, хоч ти й купив його давно.
Це просто сейф у формі Божого бараку,
де замість віскі дозріває лайно.

5. Торф

Торф не народжувався, щоб бути поезією,
його палили, бо холод жер горлянку.
Не було там романтики з рекламною претензією,
була земля, димок і мокра ранка.

Він ліз у солод не як «дух островів»,
а як побут, як бідність, як чорне паливо.
Потім прийшов маркетинг і все перевів
на мову скель, маяків і вітру з валами.

Нахуй той міф, де нужда стала стилем,
а нестача — вишуканим знаком краю.
Та я вдихаю дим — і раптом тілом
розумію: іноді брехня не все ламає.

Бо в цьому торфі справді є земля,
є холод, мокра вовна, ніч і камінь.
Не вся легенда — чисте п’яне срака,
не кожен дим — лише обманний знаменник.

Оце й найгірше: правда б’є в фасад,
а смак лишається, впертий і темніший.
Ти знаєш все — і все ж робиш ковток назад,
бо дим не винен, що його продали пишно.

6. Сліпа дегустація

Закрий етикетку. Вимкни їхній хор.
Прибери ціну, коробку, дату, славу.
Нехай на стіл виходить голий спирт і сор,
і подивись, чи втримаєш свою поставу.

Бо легко бути генієм при світлі їхніх слів,
коли тобі сказали, де ваніль і море.
А ти спробуй без підказок, без гербів,
де кожен ковток сам собі вирок і прозорість.