Глава 17. І компанія
Ярина випросталася, але від горщика не відійшла. Скреґ подивився на неї, на квіти й неквапно рушив до дивана, ніби щойно не збирався зіпсувати їм вечір разом із рослиною. Жан устиг прибрати звіт раніше, ніж кіт застрибнув на стіл. Зате тарілка з печивом залишилася на місці. Фамільяр обнюхав найближче, чхнув і повернувся до компанії задом, старанно вкладаючи хвіст уздовж лап.
— Ми тут їмо, — повідомила Ільса, дивлячись на нього поверх колін.
Скреґ озирнувся з таким виразом, ніби це пояснювало якість частування, тоді все ж розвернувся й сів. Жак потягнув тарілку до себе, а Ярина повернулася в крісло. Тепер між ними й котом стояв тільки низенький стіл, який раптом став схожим на стіл для переговорів.
— Ну що, обміркували? — поцікавився Скреґ, обводячи всіх зеленим поглядом.
Жак уже подався вперед, але Жан притримав його за рукав.
— Обміркували, — відповів старший Донгарт. — І в нас є питання.
— У Рована теж завжди є питання, мр, — зітхнув кіт. — Особливо коли щось зникає.
Ярина помітила, як Діоніс опустив погляд до столу, перевіряючи, чи не лежить там чогось зайвого.
— Ти хочеш ходити з нами до міста? — уточнила вона. Скреґ кивнув, і Ярина продовжила: — А потім повертатимешся до куратора. Спатимеш у нього, сидітимеш на його паперах…
— Працюватиму, — виправив фамільяр.
— І розповідатимеш про наші справи, — закінчила Ільса, не давши Ярині з’ясувати, у чому саме полягає котяча робота.
Скреґ трохи примружився. — Я ж сказав, що можу помовчати.
— Можеш, — погодився Жан. — А можеш і не помовчати. От саме це нам і не подобається.
Кіт перевів погляд на гнома. Жак сидів поруч із братом, склавши руки на грудях, і цього разу підтримувати нову угоду не поспішав. Гриць теж насупився, а Аелін обережно прибрав зі столу ручку.
— Ти ж нас здаси, — прямо сказав Діоніс.
— Не візьмете в долю — тим паче здам, мр.
Кілька секунд усі мовчали. Жак першим повернувся до брата, але той навіть не глянув на нього. Ярина повільно відкинулася в кріслі. Погроза прозвучала настільки буденно, що захотілося перепитати, чи вони досі обговорюють прогулянки.
— Це шантаж, — нарешті зауважив Гриць.
Скреґ подивився на нього без найменшого збентеження. — Це я хочу з вами.
Ільса видихнула крізь ніс і розпрямила ноги, зручніше вмощуючись на дивані.
— Дивний у тебе спосіб заводити друзів.
— Дієвий, — пробурмотів Жак.
Жан штовхнув його ліктем, але молодший Донгарт уже нахилився до столу. Принаймні тепер розмова ставала зрозумілішою: був той, хто чогось хотів, і ті, кому належало вирішити, скільки коштуватиме відмова.
— Добре, — почав він. — Що означає «в долю»? Бо прогулятися до міста й отримувати частину заробітку — різні речі.
Скреґ поворухнув вухами. Про заробіток, судячи з усього, він до цієї миті не думав. Тепер подумав.
Ярина заплющила очі.
— Жаку.
— Треба ж одразу все з’ясувати, — відповів той, не обертаючись.
Кіт випростався, і в його погляді з’явилася ділова зацікавленість, якої ще хвилину тому не було.
— А ви зароблятимете?
— Уже шкодую, що не пішла спати раніше, — тихо повідомила Ільса.
Гриць посунув тарілку з печивом подалі від краю, звільняючи місце, а Жан потер бороду. Тепер вони всі дивилися на Жака.
— За роботу, — уточнив молодший Донгарт, намагаючись повернути переговори туди, де ще можна було щось урятувати. — Зароблятимемо за виконану роботу. Тож спочатку скажи, що ти вмієш.
Скреґ подивився на нього з відвертим здивуванням.
— Переміщатися порталами. Ходити тихо. Чути те, чого ви не чуєте. Потрапляти туди, куди вас не пустять. — Він замовк, трохи подумав і додав: — І не писати про це звітів.
Аелінові пальці завмерли на обкладинці зошита. Ярина втупилася в печиво, Ільса прикрила рота долонею, а Жан раптом дуже зацікавився швом на власному рукаві. Тільки Жак схвально кивнув.
— Останнє корисне.
— То ти хочеш бути частиною команди? — запитав Гриць, уважніше придивляючись до фамільяра.
Скреґ трохи нахилив голову. — А я про що кажу, мр?
Ярина вже не була певна, що йшлося лише про можливість гуляти. Кіт міг виходити за межі академії й сам. Міг переміщатися порталами, зникати з-під носа й з’являтися там, де його не чекали. Для звичайної прогулянки семеро першокурсників були йому ні до чого.
Зате з ними, очевидно, було цікавіше.
— Рованові шкодити ми не збираємося, — сказала вона, подивившись котові просто в очі. — Але й відповідати потім на питання, звідки він знає кожну нашу розмову, не хочемо.
Скреґ перестав ворушити хвостом.
— Я люблю Рована, — відповів він уже без звичного муркотливого задоволення. — Якщо задумаєте проти нього щось погане, розповім. А якщо ви знову продасте чужий мур…
— Ми його повернули, — одночасно сказали брати.
Кіт обвів їх поглядом і задоволено примружився.
— От бачите. Без мене стільки всього встигли.
Діоніс потер обличчя долонею. Здається, саме це й було головною образою фамільяра.
— Ніхто не обіцяє брати тебе всюди, — зауважив він. — І якщо кажемо сидіти тихо, ти сидиш тихо. Не лізеш куди заманеться й не тягнеш…
Він замовк, бо Скреґ уже дивився на ручку, яку Аелін тримав над зошитом.
— Особливо це, — закінчив Діоніс.
— Ви ж нею зараз користуєтеся, — ображено пояснив кіт.
— А коли не користуємося, вона теж наша, — втрутився Жан.
Скреґ зітхнув із таким виглядом, ніби умови ставали нестерпними. Проте зі столу не пішов.
Ярина глянула на Ільсу. Та ледь помітно знизала плечима. Вигнати кота вони могли. Змусити його забути про приймальню — навряд. До того ж тепер, коли він перелічив свої вміння, Ярина мимоволі почала уявляти, скільки разів за минулу ніч їм став би в пригоді хтось, здатний спочатку перевірити, що чекає по той бік зачинених дверей.