Глава 1.

Таким шумним поліцейський відділок Кліфтона бува 3 рази на рік. Закриття сесії — свято, яке студенти ВАМіТ (Вищої Академії Магії і Технологій) святкують з особливим розмахом. Цьогоріч у камері зібрався справжній вінегрет із представників різних рас. Такої колоритної публіки ці стіни давно не бачили.

На залізній лаві, згорбившись і тримаючись за голову, сиділа Ярина. Вона перебирала в пам’яті всі свої життєві етапи від самого початку перенесення в цей божевільний світ і щиро шкодувала, що доля її не залишила в тихій лісовій хатинці крутити мазі та варити буряковий квас.

— Та щоб його... — тихо, але виразно прошипіла вона, заплющивши очі. — Яка ж муха мене вкусила попхатися на це студентське свято? Сиділа б собі в тиші, нікого не чіпала. А тепер сиди тут у цій конурі, як дурна, і дивись, як ці «генії» зараз нам усім кар'єру й життя поламають.

— Ваша лексика, колего, порушує базові норми семантичної чистоти та правила психологічних кордонів, — роздратовано кинув ельф у сусідньому кутку, поправляючи комір і зневажливо оглядаючи обдерті стіни камери. Він виглядав так, ніби зійшов із найдорожчих каталогів іншосвітньої моди, і був абсолютно певен, що міська варта скоїла тяжкий злочин проти його неперевершеної персони. — Конструкція цієї клітки не витримує жодної критики з погляду магічного сопромату. Якщо розрахувати коефіцієнт навантаження...

— Та захлопнися вже, вухастий! — весело висунувся з-за сусідньої лави кремезний гном, тримаючи в руках шматок розібраного матраца. — Бо якщо наш зелений товариш зараз остаточно психане і в нас на голови впаде стеля, то на нас ще й це повісять.

Біля протилежної стіни сидів Гхрир — величезний, кремезний орк, чия зовнішність і габарити кричали про кар'єру головного боса темного підземелля. Проте зараз цей «фінальний бос» сидів у замащених чорнилом окулярах, тремтячими пальцями рахуючи до десяти й панічно дихаючи через раз. Перед ним на колінах лежав зім'ятий аркуш із напрочуд складними алхімічними формулами. Гхрир намагався заспокоїтись, бо чудово розумів: якщо він зараз невдало чхне, від поліцейського відділку залишиться лише купа гарного щебеню, а ректор академії особисто відірве йому вуха — і навіть не магічним способом.

А посеред усього цього цирку витав стійкий запах гару, що йшов від їхнього п'ятого товариша. Хлопчина сидів із закопченим носом і блідим обличчям, палко доводячи всім навколо, що в усьому винен виключно «пальоний гном'ячий самогон».

— Та клянуся повітрям моїх предків, я більше ніколи в житті не візьму в рота їхнього пойла! — обурено шепотів він, хапаючись за горло. — Я ж просто хотів зробити легкий вдих на свіжому повітрі біля ратуші, а в мене з горла пішов такий вогняний викид, ніби я не настойку ковтнув, а дихальну систему дракона розгерметизував! Це ж додумалися таку хмільну ядерну бомбу варити!

Брати-гноми ображено синхронізували обурені погляди: — Е, повітряна кулька! Наш самогон — це витвір мистецтва! Чистий мед і корінь папороті! Від нього шлунок у вишиванку зав'язується, але міську ратушу він не підпалює! Зізнайся краще, що ти всередині трохи більше дракон, ніж твій родовід вважає!

Ярина важко зітхнула, окинула поглядом цю галасливу зграйку і зрозуміла головне: кінець жовтня, на носі осінні канікули, всі нормальні студенти й викладачі давно роз'їхалися по теплих домівках, застави за них платити нікому, а витягувати їх із цієї діри у найближчі тижні ніхто не збирається.

Вони застрягли. Надійно і надовго.