7.4

Наступного ранку Академія прокинулася так, що здавалось, немов вночі нічого не сталося. Коридори знову наповнилися голосами, сміхом і тупотом сотень ніг. Хтось біг на перший урок, тримаючи під пахвою підручник і недоїдений бутерброд. Хтось намагався одночасно застебнути форму, розчесатися й відповісти на повідомлення. Біля сходів двоє хлопців сперечалися через останню шоколадну булочку, причому кожен із них був переконаний, що саме він побачив її першим.

Після нічного лісу все це здавалося майже абсурдним: учні сміялися, викладачі сварилися, десь на третьому поверсі впала купа книжок, а у їдальні хтось знову розлив какао. Життя продовжувалося і ніхто не кричав про невідому істоту та не біг до ректорату чи шукав винного.

Академія мовчала і Селеста дедалі сильніше відчувала, що це мовчання було не випадковістю. Вона сиділа за столом у їдальні, повільно помішуючи ложечкою чай, хоча давно вже не відчувала його смаку. Перед нею лежав блокнот, відкритий на чистій сторінці.

Угорі вона написала лише: "Ніч. Ліс. Ректорат". Три слова і жодного пояснення, не збираючись записувати більше. Останні кілька годин Селеста зрозуміла одну важливу річ, якщо істота справді була пов'язана з ректоратом, то вона могла мати доступ не тільки до приміщень Академії, а й до інформації про студентів. А отже, необережність могла коштувати їм значно дорожче, ніж одна невдала нічна прогулянка.

Навпроти сів Кай, поставивши тацю на стіл, спокійно взяв склянку соку й поглянув на Селесту.

— Ти сьогодні дуже мовчазна.

— А ти сьогодні дуже спостережливий.

— Я завжди спостережливий.

— Ні. Зазвичай ти просто дивишся на людей так, з оцінкою, кого з них можна з'їсти.

Кай ледь не вдавився соком, Селеста вперше подарувала ніжну посмішку.

— Вибач.

— Ні, я просто намагаюся зрозуміти, це зараз була образа чи професійна оцінка вампіра.

— Спостереження.

— Дуже заспокоює.

Вона нарешті підняла на нього очі та Кай ледь помітно перевів погляд на її блокнот, а Селеста закрила його долонею.

— Не тут.

— Згоден. — він кивнув.

Їм більше нічого не потрібно було пояснювати та вирішили мовчати принаймні поки що. Якщо вони повідомлять про істоту комусь із дорослих, інформація неминуче розійдеться. А якщо серед дорослих справді був той, хто ховав свою справжню природу, невідомо, до кого саме потрапить їхня розповідь.

Тому Селеста й Кай обрали інший шлях - спостерігати, питати, перевіряти і не показувати, що вони щось знають. Обидва чудово розуміли, що діяти непомітно, це дуже складно, коли один із них вампір, а друга - відьма, яка звикла бачити те, що інші навіть не помічають. Особливо коли поруч була Марта.

— Я щось пропустила?

Вона раптом виникла біля столу з тарілкою млинців. Селеста ледь не здригнулася. Кай підняв брову.

— Ти завжди так підкрадаєшся?

— Я не підкрадаюся, а граційно з'являюся.

— Ти щойно ледь не врізалася в стілець.

— Це був елемент грації.

Марта сіла поруч із Селестою й уважно подивилася спочатку на неї, потім на Кая.

— Ви якісь дивні.

Селеста спокійно продовжила пити чай.

— Ми завжди дивні.

— Ні. Сьогодні ви дивні якось... узгоджено.

— Це погано?

— Для мене, напевно, так і я тепер почуваюся третьою зайвою.

— Ти завжди почуваєшся третьою зайвою, коли бачиш хлопця, який тобі подобається.

— Неправда.

Марта з гідністю підняла підборіддя.

— Я почуваюся третьою зайвою лише тоді, коли хлопець красивіший за половину Академії.

— Тоді сьогодні тобі особливо важко, — сухо сказала Селеста.

Кай засміявся. Марта подивилася на них із підозрою.

— От бачите! Ви змовилися.

Селеста нічого не відповіла і тут вона помітила викладача, який проходив повз їхній стіл. Чоловік зупинився біля двох студентів неподалік, коротко щось їм сказав і пішов далі. Селеста простежила за ним поглядом. Кай зробив те саме. Жоден не повернувся до іншого, але вони обоє помітили.

Після сніданку Селеста почала своє маленьке розслідування. Офіційно вона виконувала обов'язки старости. Тому могла ставити студентам цілком невинні питання: де вони були вночі, чи чули щось дивне, чи бачили когось біля лісу, чи помічали когось із працівників Академії після комендантської години.

Насправді це виглядало майже як звичайне опитування після чергового порушення правил. Першим став Денис. Він сидів на лавці біля спортивного майданчика і їв яблуко.

— Ти вчора після одинадцятої був у гуртожитку?

— Так.

— Точно?

— На сто відсотків, бо я спав.

— Ти можеш спати настільки міцно, що не почути нічого?