7.2

Із темряви вийшла постать, Селеста завмерла, відчувши, як усе її тіло миттєво відреагувало на присутність незнайомої істоти. Ще секунду тому в ній залишалося щось від тієї дівчини, яка могла дозволити собі нервово посміхнутися, пожартувати подумки або роздратовано закотити очі на чергову витівку однокурсників. Тепер цього не було.

Залишилася лише настороженість, а навколо стало так тихо, що власне серцебиття здавалося надто гучним. Вітер, який ще хвилину тому ворушив верхівки дерев, раптом стих. Навіть нічні звуки лісу ніби відступили кудись далеко, залишивши навколо них неприродну порожнечу.

Постать стояла за кілька метрів та на перший погляд, мов людина. Селеста вдивлялася крізь темряву, дозволяючи власному зору бачити не оболонку, а те, що ховалося під нею. Вона звикла до цього від народження. Її погляд завжди проривався крізь маску, яку надприродні істоти носили серед людей.

Перевертні для неї ніколи не були просто юнаками з надто яскравими очима та гострими зубами. За людськими обличчями вона бачила звіра.

Вампірів вона бачила такими, якими вони були насправді. Відьом відчувала ще до того, як вони встигали використати силу. Але зараз... нічого.

Дар ніби ковзав по постаті й не знаходив за що зачепитися. Не те, що перед ними стояла невідома істота, а те, що Селеста не могла її побачити.

Пальці мимоволі стиснулися, нігті впилися в долоню. Вона навіть не помітила болю. У голові швидко перебиралися всі відомі їй створіння, старі записи бабусі, заборонені розділи підручників, легенди, які в академії воліли називати вигадками.

Жодна з них не підходила, постать зробила впевнено крок. Селеста відчула, як поруч змінилося повітря, навіть не подивилася на Кая, але відчула його присутність усім тілом. Його звичайна впевненість зникла. Вона більше не відчувала тієї легкої самовпевненості, яка часом дратувала її, не бачила звичної насмішкуватої складки біля губ.

Він теж боявся, хоча він не дозволяв собі показувати страх, бо був вампіром. Небезпечним, швидким, сильним. Міг почути подих людини через кілька стін, відчути найменшу зміну запаху в повітрі, побачити рух там, де звичайна людина побачила б лише темряву, а зараз він дивився вперед так, ніби вперше зустрів щось, що не міг пояснити власними правилами.

Селеста відчула дивне тепло в грудях, бо вона думала про нього.

Цього разу Селеста помітила дещо дивне. Земля під її ногами не хруснула, а простір сам пересував її вперед.

У Селести похололо всередині і інстинктивно простягнула руку вперед, створюючи між ними тонкий шар магічного захисту. Фіолетове світло ледь помітно ковзнуло по її пальцях, огорнуло зап'ястя та розчинилося в повітрі.

Кай одразу це помітив. Він наблизився до неї на пів кроку, але сама відстань між ними стала іншою. Тепер вони стояли не окремо, а разом. Селеста відчула його плече майже поруч зі своїм. Від нього несло прохолодою ночі, знайомим ароматом і тією дивною енергією, яку вона навчилася помічати ще під час їхньої першої зустрічі.

Раніше ця близькість змушувала її нервувати та тепер вона заспокоювала. Це відкриття було небезпечнішим за все, що могло ховатися в лісі, бо вона вже не просто цікавилася Каєм, а починала йому довіряти.

Кай дивився на істоту, але краєм свідомості весь час контролював Селесту. Її дихання. Напруження плечей. Рух пальців. Навіть те, як вона переносила вагу з однієї ноги на іншу.

Він знав, що мав би думати лише про загрозу, але його увага знову поверталася до неї. До запаху її волосся, який ворушив нічний вітер, тепла її шкіри, сили, що ховалася всередині тендітного людського тіла і він розумів, наскільки дивною стала його залежність від її присутності та не хотів, щоб вона стояла перед невідомою істотою сама, навіть якщо це означало ризикувати собою.

Постать зупинилася. Її голова повільно піднялася і тоді Селеста відчула погляд. Її магія здригнулася. Фіолетове світло спалахнуло навколо тіла саме по собі, хоча вона не віддавала жодного наказу. Це була не атака, і не захист, а реакція.

Сила впізнала небезпеку раніше, ніж свідомість. Кай теж змінився, його зіниці звузилися, і на мить крізь людську подобу проступила справжня природа вампіра. Погляд став золотим, гострим, хижим.

Але навіть його вампірська сутність не змогла визначити, що стояло перед ними.

Істота зробила ще один крок. Світло місяця ковзнуло по її обличчю, Селеста нарешті побачила деталь, від якої кров наче застигла у венах. Обличчя було людським, настільки знайомим, що мозок відмовлявся сприймати побачене як щось небезпечне, а потім постать усміхнулася.

Десь глибоко всередині Селеста вже знала: ця істота не прийшла до лісу випадково та вона точно знала, хто такі Кай та Селеста.