6.5

Ранок у Святого Арчибальда розпочався цілком пристойно, принаймні перші три хвилини. Потім хтось на третьому поверсі крикнув, що зник його підручник, дівчина біля сходів послизнулася на власному шарфі, а першокурсник із таким завзяттям біг до кабінету, що врізався просто в двері, які ще навіть не встигли відчинитися.

Академія прокидалася і робила це з характерним для неї хаосом. Кай спустився до головного корпусу трохи раніше за інших. Він виглядав бездоганно: темне волосся акуратно вкладене, форма сиділа ідеально, жодної складки на сорочці та маленька темна пляма біля манжети нагадувала про нічну пригоду.

Арман ішов позаду й дуже старанно робив вигляд, що не помічає її та Кай помітив.

— Ти можеш уже перестати дивитися на мій рукав.

— Я не дивлюся.

— Дивишся.

— Я контролюю обстановку.

— Ти контролюєш мій рукав.

— Після вчорашнього це важлива частина обстановки.

Кай хотів відповісти, але саме тоді побачив Селесту. Вона стояла біля дошки оголошень, тримаючи цілу пачку паперів. Поруч Марта щось жваво їй розповідала, розмахуючи руками. Селеста слухала з виразом людини, яка вже шкодує, що прокинулася сьогодні вранці.

Кай мимоволі усміхнувся. Селеста одразу помітила його та її погляд ковзнув по його обличчю, плечах, формі, а потім зупинився на рукаві.

— Що з тобою сталося?

— Нічого. —  Кай глянув на пляму. — Це кіптява.

— Така ж дрібниця, ага? У тебе волосся пахне димом!

— Це новий аромат.

— Не смішно. — Селеста звузила очі.

— А я намагався.

— Що трапилося? — Марта вже стояла поруч.

— Він мало не спалив гуртожиток, — абсолютно серйозно повідомив Арман.

— Армане. —  Кай повільно повернув голову.

— Я просто пояснюю ситуацію.

— Ти зараз поясниш ситуацію так, що мене виженуть до обіду.

— Не смійся.

— Я не сміюся. —  Селеста прикрила губи долонею, приховуючи сміх.

— У тебе очі сміються.

— Це не моя провина.

— А що сталося? — Марта вже сяяла від цікавості.

Кай важко видихнув розповідаючи як хтось вирішив, що нічний гуртожиток  таке чудове місце для кулінарних експериментів і як нагрівач мало не підпалив штору та побачивши проблему раніше, ніж вона стала невідворотньою подією.

Селеста перестала усміхатися та у її погляді з'явилася щира повага.

— Ти все передбачив?

— Майже.

— "Майже" це як? Є ще щось?

— Я не передбачив кота.

— Якого кота? — Селеста моргнула.

— Того самого. — Кай серйозно подивився на неї.

— Він пішов за тобою?

— На моєму підвіконні він почувається краще, ніж я.

— Мені здається, коти вже визначилися. — Марта захихотіла.

— Не починай, — попередила Селеста.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— У тебе страшна інтуїція.

— Я староста.

— Це не пояснює все.

Пролунав дзвоник і учні миттєво рушили до кабінетів. Селеста зібрала папери й пішла вперед, Кай опинився поруч. Вони кілька секунд ішли мовчки.

— До речі, — сказала вона, — перше випробування ти пройшов.

— Справді?

— Так.

— І не скажеш, наскільки добре?

— Ні.

— Я хоча б отримав оцінку?

— Трійку.

— За що? — Кай обурено глянув на неї.

— За надмірну самовпевненість.

— А решта?

— Чотири.

— Із чотирьох?

— Не нахабній.

— Ти жахлива. —  він засміявся.

— Мені це часто говорять.

Вони зайшли до кабінету фізики. Кай сів поруч із Денисом, Селеста — попереду. Марта влаштувалася через парту й уже почала щось шепотіти сусідці. Викладач увійшов із товстою папкою та кількома скляними колбами.

— Сьогодні працюємо з лабораторним обладнанням. Нічого не чіпаємо без дозволу.

Клас дружно кивнув. Та відчуття настороги вже панувало і Кай оглянувся. У цій Академії фраза "нічого не чіпаємо" чомусь майже завжди означала, що через п'ять хвилин хтось щось розіб'є.

Що ж, так і сталося. Марта потягнулася за ручкою, зачепила ліктем зошит, а він штовхнув пенал. Відповідно пенал зсунув склянку. Ця склянка хитнулася. Кай блискавично перехопив її. Селеста повільно повернула голову і вже моментально поставив склянку на стіл.