4.2

Тим часом у чоловічому гуртожитку панувало незвичне для вечора пожвавлення.

У довгому коридорі то й справа грюкали двері кімнат, хтось поспіхом добігав до душових, із кінця поверху долинав сміх хлопців, що сперечалися через футбольний матч, а десь унизу черговий уже втретє гримнув:

— Після відбою, щоб жодного шуму! Також ніяких розмов!

— Ми мовчимо!

— Тоді хто щойно впустив стілець?

— Це не стілець...

— А що?

— Денис...

Увесь поверх вибухнув сміхом.

— Я просто спіткнувся!

— Об власний розум?

— Ні! Об твій рюкзак!

— Він стояв біля стіни.

— То значить... об стіну.

— Це вже більше схоже на правду.

Сміх лунав ще кілька хвилин, Кай сидів біля відчиненого вікна своєї кімнати. Прохолодне вечірнє повітря приносило запах сосен, вологої трави й квітів, що росли навколо Академії. Десь неподалік сюркотіли цвіркуни, а з центральної вежі щогодини долинав глухий бій старовинного годинника.

Він уже встиг перевдягнутися у простий темно-сірий светр і спортивні штани. Краватка лежала акуратно складеною на письмовому столі, поруч із підручниками, які він отримав у бібліотеці.

Перший навчальний день завершився та виявився зовсім не таким, як Кай собі уявляв. Його очікування малювали картини холодності, недовіри, постійного контролю, а натомість отримав... нових друзів.

Першим був Денис. Цей хлопець, який міг підтримати розмову навіть із власним відображенням у дзеркалі. Здавалося, Денис міг подружитися навіть із дверною ручкою, якби вона хоч раз відповіла.

Потім згадав Марту, дівчина "лила" нескінченний потік слів, така щирість, безпосередність.

І та дівчинка з кексом... досі відчував незручність через ту ситуацію. У голові раз по раз виринало обличчя дівчини, яка простягала йому коробочку. Іноді ввічливість ставала слабкістю.

Він важко видихнув.

— Молодий пане. Ви знову багато думаєте.

Арман тихо постукав і зайшов до кімнати, навіть після стількох років служби він рухався майже беззвучно.

— Це погано?

— Для вампіра? Інколи небезпечно та втомлююче.

Кай сперся ліктями на підвіконня.

— Люди... дуже дивні.

— Ви відкрили це лише сьогодні?

— Вони можуть хвилину тому вперше тебе побачити, а вже за мить принести домашню випічку.

Арман тихо засміявся.

— Це називається симпатія. Ви їм сподобалися.

— Це проблема... я не привик до такої уваги.

— Ні.

— Так.

Він потер перенісся.

— Батько казав не привертати зайвої уваги.

Арман подивився на нього зі співчутливою усмішкою.

— Молодий пане...

— Що?

— Із вашою зовнішністю це приблизно те саме, що наказати сонцю не світити.

Кай безпорадно похитав головою.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

— Не допомагає.

Арман підійшов ближче до вікна.

У дворі ще прогулювалися останні студенти.

— Знаєте, що мене здивувало найбільше?

— Що?

— Та дівчина... здається Селеста. Дуже розумна та прониклива.

Кай одразу зрозумів, про кого йдеться.

— Так-так... саме вона.

Він мовчав, а перед очима знову постали її спокійні очі, не розгубилася, така спокійна та не намагалася привернути його увагу і більше того... двічі рятувала його від незручних ситуацій.

— Вона дивна.

Арман ледь примружився.

— Чим саме?

— Вона дивиться на мене...

Кай замовк, добираючи слова.

— ... бачить душу і більше, ніж повинна.

Уперше за вечір Арман перестав усміхатися.

— Ви відчули це теж?

— Так.

— Це може бути небезпечно, потрібен час, щоб зрозуміти і чому справа. А поки дивитись та мовчати.

Кай знову поглянув у темне вікно.

— Не знаю чому... але поруч із нею мені не здається, що я мушу весь час удавати когось іншого.

Йому самому ця думка видалася дивною. Прожив лише один день в Академії, але вже ловив себе на тому, що шукав її погляд серед інших та це йому подобалося значно менше, ніж хотілося б.

За вікном легенько поворухнулися гілки старого дуба. Вітер приніс далекий, майже невловимий звук, мов дуже далеко хтось торкнувся старого бронзового дзвона. Кай повільно підвів голову.