2.2

Спортивна зала Академії Святого Арчибальда займала майже все західне крило головного корпусу. Висока стеля з темними дерев'яними балками створювала відчуття простору, а величезні панорамні вікна майже від підлоги до стелі впускали всередину м'яке денне світло. Сьогодні воно було приглушеним через важкі дощові хмари, тому приміщення огортала приємна сірувата напівтемрява, яку розсіювали ряди сучасних світильників.

Підлога з гладенького світлого клена була розкреслена кольоровими лініями для волейболу, баскетболу та бадмінтону. Відполіроване дерево відбивало світло, а запах свіжого лаку змішувався з ароматом гуми, спортивного інвентарю та ледь відчутним запахом крейди. Уздовж однієї зі стін височіли дерев'яні шведські стінки, поруч акуратними стопками лежали сині та зелені гімнастичні мати. Під стелею були закріплені баскетбольні щити з прозорого скла, а натягнута волейбольна сітка ділила залу навпіл.

На широких лавках біля стіни рівними рядами стояли м'ячі різних розмірів: баскетбольні, футбольні, волейбольні, поруч лежали скакалки, конуси для тренувань, естафетні палички та секундоміри. Усе мало своє місце, немов у добре налагодженому механізмі.

Пан Дмитро, учитель фізичної культури, був чоловіком років сорока п'яти зі спортивною статурою, широкими плечима й міцними руками людини, яка не лише навчає, а й сама щодня тренується. Засмагле обличчя з легкими зморшками біля очей видавало людину, що часто усміхається. Коротко підстрижене темно-русяве волосся вже торкнулася рання сивина, але це лише додавало йому поважності. На шиї незмінно висів чорний свисток, а на лівому зап'ясті красувався спортивний годинник, за яким він звіряв кожну хвилину уроку.

Учні знали його як справедливого й вимогливого наставника. Він ніколи не кричав без причини, не принижував слабших і не виділяв улюбленців, для нього однаково важливими були й майбутній чемпіон із легкої атлетики, і той, хто ледве пробігав одне коло стадіоном. Він умів помітити навіть найменший прогрес і щиро хвалив за старання, але водночас не терпів лінощів, нечесної гри та неповаги до суперника. Його уроки рідко минали спокійно, бо у залі завжди лунав сміх, спортивний азарт і дружні жарти, через що фізкультуру любили навіть ті, хто не надто любив спорт.

— Морвейн!

Голос фізрука прокотився спортивною залою.

— Так, пане Дмитре?

— Ти знову читаєш?

Селеста неквапливо закрила книжку.

— Урок ще не почався.

— До дзвінка залишилося... — він поглянув на годинник. — ...сім секунд.

— Я встигаю дочитати абзац.

— Морвейн.

— Уже йду.

— І книжку залиш.

— Вона нікому не заважає.

— Зате ти потім бігаєш кола й читаєш одночасно.

— Мультитаскінг — корисна навичка.

Уся спортивна зала вибухнула сміхом.

— Одного дня ти вріжешся у стіну.

— Не вріжуся.

— Звідки така впевненість?

— Я вже знаю, де вони стоять.

— Стаємо по двоє!

— О ні... — простогнала Марта.

— Що сталося?

— Якщо мене знову поставлять із Денисом, він усі сорок п'ять хвилин розповідатиме, як стане професійним футболістом.

— А стане?

— Він м'яч у ворота влучити не може.

— Зате мріє масштабно.

Поруч проходив Денис.

— Я все чув!

— Ми теж, — хором відповіли дівчата.

— Сьогодні граємо у волейбол! — оголосив учитель.

Клас дружно застогнав.

— Не хвилюйтеся, — усміхнувся він. — Гірше, ніж минулого разу, вже не буде.

— Це ви зараз кого образили? — озвався хтось із задніх рядів.

— Усіх.

Селеста спокійно зайняла своє місце. Вона не була найвищою чи найсильнішою, зате мала дивовижну реакцію та м'яч летів просто їй у голову. Плеск! Ідеальний прийом.

— Красиво! — похвалив учитель.

— Дякую.

Наступної миті Денис із героїчним криком:

— Я врятую!

...пірнув за м'ячем і врізався просто в мат. У залі запала тиша.

— Живий? — обережно спитала Марта.

— Здається...

Денис підняв великий палець угору.

— Якщо бачиш два м'ячі, бий у середній! — серйозно порадила Селеста.

Клас розсміявся, навіть Денис.

— Колись ти все ж скажеш мені щось приємне?

— Казала ж.

— Коли?

— Минулого семестру.

— Що саме?

— "Ти сьогодні ні в кого не врізався."

— Це був комплімент?