Олексій

Чуєш, друже, свище

Із землі, з-під тріщин,

Отам ближче, нижче того,

Що було окопом, свище.

Свище так не сміло,

Стримано, невміло.

Може, хто почує, 

Збере й порахує...

То не коник стрибом, 

Не метелик летом:

Зачіпають душі,

що ждуть по скелетах.

З плоті вже мурахи 

Й жуки народились,

А у рідній у оселі

Іще не молились

За упокій. Бо віра живильна

Воскрешає синів краще, 

Ніж служба цивільна.

Коли око бачить

те, що мріє поза...

Коли струни серця

торгають мерці...

То оте торкання -

не яка загроза:

Нетривке моління

доносять кістки.

І живеш ти точно

на Межі у Бога, 

Бо намацав стежку

проміж двох світів.

І сієш там землю,

й скородиш городи, 

Щоб живих і мертвих

якось примирить.

Знає душа, що мусить іти на Межу,

Коли тіло рветься й дірявиться.

Але цілі світи неприкаяних душ

никають у Всесвіті,

Бо господарі не повертаються.

"Вони говорять до мене всякчас.

Вони кличуть - і я біжу.

І обіцяю: я усіх витягну вас,

Усіх витягну! І поверну...

Я мушу! Я годен!

До тремтіння м'язів...

Не робота чи обов'язок -

Це моє життя... 

Моя справа... Біль задавнений...

Тільки не в морок! Не в забуття!"

І свище, свище голос із тріщин:

Чи зможеш? Чи стане сил?

І лине, лине все вище, вище:

"Я впевнений, Боже! Не проси!

Я рятую не мертвих,

Я рятую живих.

Я рятую тоді вже, як не ділять

На чужих і своїх.

І коли запитають мене на Межі,

що робив я для мертвих

У світі живих, я скажу: 

повертав із полону

страшних безкінечних снів, 

Щоб ті душі-безхатьки вернулись,

Нарешті, додому,

І були вже навіки живі - названі, ідентифіковані,

упорядковані, унормовані...

НЕ зниклі, НЕ загублені, НЕ втрачені...

А означені, окреслені, запечатані...

Бо живі...

Тому що були...