Глава 1. Дівчина в чорному

Дощ почався ще до заходу сонця. До одинадцятої вечора місто вже блищало від води так, ніби хтось навмисно вкрив асфальт тонким шаром чорного скла. Неонові вивіски розтікалися кольоровими плямами по калюжах. Машини проїжджали вулицями, здіймаючи за собою хвилі брудної води. Люди поспішали під парасолями, ховаючи обличчя від холодного вітру.

Місто жило своїм звичайним життям. Принаймні для тих, хто не знав, що під його ногами існувало інше життя.

Ліана знала. Вона сиділа за барною стійкою і вже десять хвилин спостерігала, як чоловік у дорогому костюмі намагається переконати себе, що не боїться.

- То ще раз, - сказала вона. - Ти хочеш, щоб вона повернулася до тебе?

- Так.

- Добровільно?

Чоловік трохи зам'явся.

- Бажано.

Ліана підняла брову.

- Це два дуже різні слова.

- Я заплачу.

- Я не сумніваюся.

- Скільки?

- За приворот?

- Так.

- П'ять тисяч.

Чоловік зблід.

- Доларів?

Ліана подивилася на нього з майже щирим здивуванням.

- А ти думав, п'ять тисяч чогось меншого?

- Це багато.

- Ні.

- За одне заклинання?

- За те, щоб твоя колишня закохалася в тебе.

- Але ж...

- Я не чарівна паличка з казки.

Чоловік мовчав. Ліана витерла склянку.

- І взагалі, якщо вона колишня, можливо, є причина, чому вона стала колишньою.

- Вона мене кохає.

- Тоді навіщо тобі приворот?

Чоловік не знайшов відповіді. Ліана зітхнула.

- От бачиш, - вона повернула йому конверт. - Зроби щось простіше.

- Що?

- Вибачся.

- Я вже вибачався.

- Щиро?

- Так.

- Тоді купи квіти.

- Вона не любить квіти.

- Шоколад.

- Вона на дієті.

- Тоді нову дівчину.

Він подивився на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому переселитися на Марс.

- Це не допоможе.

- Зате дешевше.

Чоловік забрав конверт.

- Я ще подумаю.

- Подумай добре. Я беру гроші тільки вперед.

Він підвівся і пішов до виходу. Ліана провела його поглядом.

- Люди неймовірні.

- Ти теж людина, - голос Міри долинув із кухні.

Ліана повернула голову.

- Це образа?

- Констатація.

Міра вийшла із-за дверей, витираючи руки рушником. Вона поставила перед Ліаною чашку кави.

- Пий.

- Я не просила.

- Я знаю.

- Тоді навіщо?

- Бо ти знову третю годину сидиш на одному еспресо.

Ліана взяла чашку.

- Це не третя година.

- Четверта.

- Тоді тим більше.

Міра сіла на сусідній стілець.

- Скільки сьогодні?

- За привороти?

- Загалом.

- Небагато.

- Конкретніше, - Міра зітхнула.

- Дві чистки, один захисний амулет, три дрібні прокляття, один пошук речі й невдала спроба переконати дорослого чоловіка, що він може пережити розрив.

- І що?

- Не зміг.

- А ти?

- Я переживаю чужі розриви краще за свої.

Міра посміхнулася.

- Оце вже звучить небезпечно.

- Не хвилюйся. Я ні в кого не закохана.

- Я не про це, - Міра подивилася на неї уважніше.

Ліана відразу зрозуміла.

- Що?

- Нічого.

- Коли ти кажеш «нічого», це завжди означає щось.

- Ти стала нервовою.

- Я завжди нервова.

- Ні.

- Звідки тобі знати?

- Я тебе виростила.

Ліана скривилася.

- Не кажи так.

- Як?

- Наче я дитина.