ПРОЛОГ. Ніч першого Вальсу

1497 рік.

Дощ ішов третю добу.

Він не падав із неба - він ніби висів у повітрі, просочував землю, каміння, одяг і людські кістки. Вузькі вулиці маленького міста перетворилися на чорні канави, у яких відбивалися тремтливі вогники смолоскипів.

Еліана бігла. Їй було боляче дихати. Щось гаряче стікало з її скроні під комір сукні, а мокре волосся липло до обличчя. Вона раз у раз озиралася, хоча чудово знала: якщо мисливці вже вийшли на її слід, озиратися марно.

Позаду кричали.

- Вона там!

- Не дайте їй утекти!

- В ім'я Світла!

Еліана вилаялася собі під ніс.

- Ну звісно. Як же без цього.

Вона звернула за ріг. Попереду височіла стара каплиця. Кам'яна, напівзруйнована, покинута ще до її народження. На даху не було хреста, вікна давно вибили, а важкі дерев'яні двері висіли на одній завісі. 

Еліана навіть не задумалася. Вона штовхнула двері й влетіла всередину. Темрява проковтнула її. Дівчина притиснулася спиною до стіни й завмерла. Серце гупало так голосно, що їй здавалося - його чують за дверима. Вона заплющила очі.

Раз.

Два.

Три.

Тиша.

Поки що.

Еліана повільно опустила руку. На долоні блищала кров. Її кров.

- Чудово, - прошепотіла вона. - Просто чудово.

Вона провела пальцями по рані на скроні й відчула, як магія відгукнулася під шкірою. Тіні в каплиці ворухнулися. Вони завжди слухалися її. Майже завжди. Еліана підняла руку.

- Закрийте мене.

Темрява поповзла від стін. Вона обгорнула її ноги, плечі, волосся, розчинилася в чорних складках сукні. За кілька секунд дівчина стала майже невидимою. Ззовні почувся тупіт.

Еліана затамувала подих.

Двері каплиці рипнули. Усередину зайшли троє чоловіків. Церковні мисливці. На них були темні плащі, мокрі від дощу. Один тримав ліхтар, другий - меч, а третій стискав у руці срібний хрест.

- Вона тут, - сказав один.

Еліана впізнала голос. Той самий чоловік ударив її кілька годин тому. Вона ледь стрималася, щоб не послати йому прокляття.

- Перевірте вівтар.

- Тут нікого.

- Вона відьма. Не думай як людина.

Еліана скривилася. "А ти, бачу, думаєш" подумала вона.

Мисливець зі срібним хрестом зробив крок уперед. Тіні навколо Еліани здригнулися. Він повернув голову.

- Тут магія.

Еліана вилаялася подумки.

Чоловік підняв хрест. Світло спалахнуло. Тіні відступили. Еліана відчула, як магія боляче обпекла шкіру. Ще секунда - і її знайдуть. Вона вже приготувалася атакувати. Але хтось заговорив із темряви.

- Досить.

Голос був молодим. Спокійним. Надто спокійним для людини, яка щойно знайшла відьму, яку наказали вбити. Мисливці обернулися. Еліана теж.

Він стояв біля старого вівтаря. Молодий чоловік у темному одязі Церкви. На шиї - срібний медальйон Світла. У руці - меч.

Мартін.

Еліана знала його. І саме це було найгірше.

Вони зустрічалися раніше. Не один раз. Уперше - на ярмарку. Він тоді стежив за нею. Вона помітила його й навмисно купила яблуко, яке він збирався взяти.

Вдруге - біля річки.

Втретє - у лісі.

Потім він перестав удавати, що випадково опиняється там само. А вона перестала вдавати, що не чекає на нього. 

Вони не мали права бачитися. Відьма. Екзорцист. Дві сторони однієї війни. Але почуття не дуже цікавилися правилами.

Мартін подивився прямо туди, де стояла Еліана. Він її бачив. Вона це зрозуміла одразу.

- Ви знайшли її? - запитав один із мисливців.

Мартін мовчав.

- Брате?

Він повільно підняв руку.

- Ідіть.

- Що?

- Я сказав: ідіть.

- Але наказ...

- Я сам виконаю наказ.

Чоловіки переглянулися. Потім один із них кивнув.

- Не забарся.

Двері зачинилися. Тиша повернулася. Мартін залишився сам. Еліана не рухалася. Він також. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Потім Мартін тихо сказав:

- Можеш вийти.

- А якщо не хочу?

- Тоді доведеться чекати.

- Чого?

- Поки ти не зрозумієш, що я не збираюся тебе витягувати силоміць.

Еліана повільно вийшла з тіні.

- Ти прийшов мене вбити.

Мартін стиснув щелепу.