Розділ 26. Діма

 Мене зупиняють охоронці, а Ната просто кидає мене тут.

- Хлопче, твій квиток. - знову повторює охоронець.

- Послухайте, квиток я не купував, але можу вам заплатити за нього.

- Нам потрібен лише виток, а не гроші.

 Я тяжко зітхаю.

- Я можу вам заплатити більше, ніж коштує один квиток. - в підтвердження своїх слів я дістає свій гаманець.

- Що у вас тут відбувається? - запитує якийсь високий чоловік з сивим волоссям.

- В цього хлопця немає квитка, але він хоче увійти. - пояснює йому охоронець.

 Чоловік з розумним виглядом вислуховує його, а потім кидає на мене оцінючий погляд.

- Ну-у, - тягне чоловік, - він на розбійника не схожий, тому думаю його можна пропустити. Хай заплате і проходе.

 Сам чоловік прохоходить на територію стадіону, показавши свій квиток.

- Скільки коштує квиток? - запитую я в чоловіків і протягую їм трохи більше нахваної суми, нарешті потрапляючи на інший бік хвіртки.

- Ти тут навчаєшся? - запитую у мене той високий чоловік.

 Виявляється, він вирішив почекати мене.

- Ні, але тут вчиться моя дівчина.

- Так і хто ж вона?

- Наталя Романюк.

- Наталя Романюк, - повільно повторює чоловік, ніби намагаючись пригадати. - Знаю її, дуже розумна дівчина. А тебе ж як звати?

- Дмитро Гордієнко.

- Гордо звучить. - оцінююче промовляє чоловік, а потім протягує мені руку. - Анатолій Сергійович. Викладаю тут, але можна просто Дон Кіхот.

 Мені все більше й більше починає подобатися цей чоловік. От реально класний, тому я від усієї душі тисну йому руку.

- Приємно познайомитися.

 Поки ми говорили, то встигли дійти вже майже до трибун.

- Ну, Діма, мені було приємно з тобою поговорити, але мені треб туди. - говорить Дон Кіхот, киваючи на невелику кількість трибун розміщених трохи осторонь від основних.

 Наскільки я міг помітити, то так були лише викладачі, через що я зробив примущення, що то, так би мовити, віп трибуни спеціально для викладачів.

- Мені також дякую за допомогу.

 На цьому ми розходимося в різні боки і я прямую до основних трибун, які прямо таки кишать людьми. Хтось постійно ходить туди-сюди, через що я ледве можу роздивитися написи на табличках, які показують номер рядів. Даша так кричала, що не почути номер ряду і місця, на яких вони з Натою будуть знаходитися, міг лише глухий.

 Знайшовши нарешті табличку з цифрою п'ять, я почав просуватися вздовж цієї трибуни. Як виявилося я пішов не з того боку. Даша й Ната знаходилися на початку трибун, а я почав заходити з кінця. Хто ж знав, що вони так дивно нумерують місця. Наступні хвилин п'ять я те й робив, що намагався пробратися між всіма цими людьми, наступаючи комусь на ноги і бормочучи вибачення, що почало мене вже неймовірно дратувати.

- Дивися куди преш! - викрикнув якийсь хлопець, грубо штовхнувши мене в плече.

 Це стало останньою краплею.

- Що ти щойно сказав? - запитую я, зупинившись.

- Щоб ти валив. - продовжував гнати на мене цей недомірок. - Геть тупий?

 Я хруснув шиєю і, зробивши глибокий вдих, від душі вмазав йому кулаком в морду.

- Боюся, що після цього ти станеш таким. - відповідаю я, струсивши долонею і рушаючи далі.

 До цього хлопця відразу збіглися його подружки і якийсь друг, а він сидів тримаючись рукою за пошкоджений ніс, і нив. Ця ситуація привернуло увагу багатьох зівак, що знаходилися поруч і тепер витріщалися на мене, але щойно я зустрічався з ними очима, відразу вдавали ніби не витріщалися весь цей час.

 За кілька секунд я уже бачив Нату і Дашу, яка побачила мене перша і, не зводячий з мене очей, сазала щось подрузі й та також звернула свою увагу на мене. Мені пощастило і місце з іншого боку від шатенка виявилося вільним, тому я зайняв його і нарешті зітхнув з полегшенням.

- Що ти тут робиш? Як тебе взагалі пропустили?

- Дон Кіхот допоміг.

- Що? Анатолій Сергійович? Звідки ти його взагалі знаєш?

- Я й не знав, доки цей найдобріший чоловік мені не допоміг.

- Слухай, ти заважаєш нам дивитися матч. - втручається Даша. 

- Я такий самий глядач як і ви. За білет заплатив навіть більше ніж ви.

- Та невже?

- Давайте просто подивимося матч. - втручається Ната і її подруга нарешті замовкає.

- Ось, розумне рішення. - говорю я і в цей момент трибуни зриваються радісними вигуками.

 Схоже, щойно хтось комусь забив гол.

- Ну і де ж твій дорогоцінний друг? - запитую я у Нати, на що вона закочує очі, а потім починає усміхатися.

Потім дівчина підіймає руку і махає комусь. Я простежую за її поглядом і зустрічаюся поглядом з якимось блондином на полі. Це ж треба, футболіст. Я окидаю його оцінюючим поглядом, взагалі не бачачи в ньому суперника. Не знаю скільки б міг тривати наш зоровий контакт, якщо б цей тип його не перервав, повертаючись на свою позицію.

 Гра продовжувалася, але я не надто звертав на неї увагу, намагаючись зав'язати розмову з Натою, але вона мене ігнорувала. Чорт, я розумію, що я вчинив тоді як останній козел, але я ж намагаюся виправитися. Чому вона не хоче дати мені просто ще один шанс? Ми ж тоді класно проводили час разом.

- Що сталося? - скрикує через хвилин п'ятнадцять Ната, різко підриваючись з місця.

 Я відволікаюся від телефону, в якому весь цей час гортав соціальні мережі, не звертаючи увагу на гру. Мій погляд швидко ковзає тілом Нати і, не виявивши на ній ніяких пошкоджень, я простежую за її поглядом на поле. Гра закінчилася і схоже виграла команда того блондина, але дівчина дивилася на самого блондина, який зараз саме впав на землю, а біля нього стояв гравець з команди суперника.

 Всі інші реагують не так гостро, підозрюю, через те, що на футболі травми звична річ. Гра, врешті-решт, відбулася і всі починають розходитися. Біля того блондина, до речі, починає збиратися його команда і через кілька секунд якийсь хлопець з короткою стрижкою подає йому руку й повільно веде на вихід з поля. На скільки мені випадно звідси...