Розділ 25. Ната

 Понеділок як завжди був складним днем, але сьогодні я вирішила пробути в коледжі лише до обіду. З кількома пропусками потім розберуся. 

- Ти вже йдеш? - запитує Даша, коли я складаю всі речі в сумку щойно дзвенить дзвінок, сповіщаючи про закінчення другої пари.

- Так, потрібно зібрати останні речі і допомогти їх перевезти в квартиру Анатолія. Якщо не виникне ніяких затримок, то допоможу деякі розібрати.

 Ми виходимо з аудиторії на першому поверсі і прямуємо до вхідних дверей. Коридором крокує безліч студентів і нам доводиться триматися з подругою дуже близько, щоб не загубитися в цьому натовпі, а біля дверей так взагалі виникає затор. Щойно ми опиняємося нарешті надворі, я роблю глибокий вдих, піднявши обличчя до неба, а коли розплющую очі то натрапляю поглядом на Влада. Даша також дивиться на нього.

- Все нормально? - обережно запитую я і дівчина відводить погляд від нього.

- Все нормально, ходімо. - подруга спускається по сходам і продовжує йти прямо, хоча зазвичай повертає лівору і йде в свою улюблену кав'ярню.

- Ти сьогодні не йдеш в ''Ініціативу''? - запитую я наздоганяючи її.

- Якщо тебе сьогодні не буде, то й мені немає сенсу сидіти тут одній ще три пари. Піду краще додому відпочину перед матчем. До речі, ти ж не пропустиш його через переїзд.

 Я заперечно хитаю головою.

- Обіцяла вчора Ніку, що прийду.

- О, - усміхається дівчина, беручи мене під руку. - То ось чому він вчора дзвонив. Запитав чи прийдеш ти сьогодні?

- Можна сказати й так.

- А Діма там не позеленів від ревнощів?

- Його взагалі не мають хвилювати люди, з якими я спілкуюся.

 На це Даша вже нічого не відповідає і деякий час ми йдемо мовчки, а потім вона заводить розмову за якусь нову колекцію сумочок, але, оскільки я в цьому не надто добре розбираюся, я нічого не говорю і просто слухаю її, пропускаючи більшу частину слів повз вуха.

- Ти взагалі мене слухаєш? - запитує дівчина і я за звичкою мугукаю у відповідь. - Нато!

- Що?

- Я говорю, що Діма дуже класний, було б добре якби ти з ним зустрічалася, чи не так?

- Що? - зовсім нічого не розумію я.

- Відпочивай, подруго, щоб не літати десь в думках.

- Але я чудово тебе чула.

- Ага. - киває вона і щасливо стрибає ліворуч, залишаючи мене саму на роздоріжжі. - Зустрінемося на матчі!

 Я махаю їй на прощання і швидким кроком прямую до свого будинку. Біля під'їзду вже стоїть вантажівка, в яку чоловіки носять коробки. Серед робітників, які ходять туди-сюди, одягнені в сині комбінезони, я помічаю хлопця в білій футолці. Знову він.

 Сподіваючись залишитися непомітною, я прямую до дверей під'їзду, але не встигаю й трьох метрів пройти, як мене все ж помічають.

- Нато! Я гадав, що ти маєш ще бути в коледжі. - говорить брюнет, біжа підтюмцем і на ходу стираючи з чола краплі поту.

- Вирішила прийти раніше і допомогти тут.

- Тобі не варто тягати тяжкі коробки.

 Я скептично підіймаю брови й сладаю руки на грудях.

- Тому що ти так вирішив?

 Діма схиляє голову й переступає з ноги на ногу.

- Нато, я серйозно. Це не жіноча справа.

 Я вирішую на це нічого не відповідати і покидаю його, прямуючи до дверей. Щойно я їх відчиняю, то зустрічаюся обличчям до обличчя з робітником, який тримає в руках кілька невеликих коробок. Відійшовши в бік, я пропускаю чоловіка вперед, а сама заходжу після. В цей час Діма також наздоганяє мене й тепер йде на кілька кроків позаду, але я всім своїм єством відчуваю його присутність.

 Піднявшись на свій поверх, я заходжу у відчиненні двері квартири, яка зараз схожа на незрозуміло що. Її ніби покидає життя, хоча загалом це зараз і відбувається.

- Я вдома. - говорю я, входячи на кухню, в надії знайти там маму, яка проводить в цій кімнаті дев'яносто дев'ять відсотків свого життя.

 Я не помиляюся, але вона там не одна, а з Анатолієм і знайшла я їх саме тоді, коли вони цілувалися. Почувши мене, мама відразу перервала цей поцілунок, але я не могла відійти від шоку. Було дивно бачити свою маму такою.

- Не будемо вам заважати. - говорить за моєю спиною Діма.

 В наступну секунду на мої плечі опускаються його руки й він веде мене подалі від кухні, залишаючи наших родичів знову наодинці.

- Не чепай мене. - шиплю я, щойно ми опиняємося в коридорі і вириваюся з його хватки.

- А раніше тобі подобалося. - криво посміхається він.

- Ти б ще згадав, що було сто років тому.

- Впевнений, що сто років тому я так само був по вуха в тебе закоханий в іншому житті.

 Такої відповіді я від нього точно не очікувала, тому просто міряю його незадоволеним поглядом, розвертаюся і йду в свою кімнату, залишаючи його стояти посеред коридору на самоті.

- Все добре? - чую я голос мами, уже зайшовши в кімнату.

- Все чудово. - відповідає їй брюнет, а потім його кроки віддаляються в бік виходу.

 От і чудово. Нехай працює.

 Я, тим часом, беру порожню коробку, яке зосталася ще з учора і складаю туди свій одяг, який не помістився у валізи. Поки я бережно складаю свій улюблений жовтий светр, в двері кімнати стукають.

- Можна? - запитує мама, зазирнувши всередину.

- Звісно.

 Жінка входить й зачиняє за собою двері. Опустившись поруч зі мною, вона починає мені допомагати.

- У вас з Дімою все нормально? Ви ж ранніше...

- Все нормально, мамо. - перериваю я її. - У нас були деякі непорозуміння, але ми все вирішили.

- Точно? - з надією запитує жінка.

- Точніше не буває. - зітхаю я.

 Якщо б я їй розповіла всю правду про наші з Дімой теперішні стосунки, то мама б відчувала провину за те, що знову, так би мовити, привела його в моє життя.

- А з Ніком у вас як?

- З ним також все чудово. Ну, а поки з усіма все прекрасно, я віднесу коробку.

 З цими словами я підводжуся, тримаючи в руках коробку зі своїми речами і покидаю кімнату, залишаючи маму одну. Вийшовши з квартири, я майже відразу наштовхуюся на брюнета і зупиняю його, просто ставши перед ним. Він спробував обійти мене, але я зробила крок в бік, перекриваючи йому й цей шлях. Він зробив крок в інший бік і я відзеркалила його жест.