Розділ 22. Ната

- Чим я можу вам допомогти? - запитую Діма, зупинившись в дверях.

 Звалити куди подалі ти можеш. Та ці слова залишаються лише в моїй голові і, нажаль, не озвучуються. Я просто шокована його нахабністю. Минуло три роки, в він з'являється на порозі мого дому і поводить себе так, ніби між нами взагалі нічого не сталося, ніби ми бачилися вчора і домовилися про те, що він прийде допомагати.

- Потрібно всі речі з цієї шафи перекласти в коробку і поставити он на ту гору вже спакованих. - відповідає за мене Даша, все показуючи й пояснюючи брюнетка.

- Я на секунду. - говорю я й поспішаю опинитися якнайдалі від свого колишнього, вирішуючи втекти у ванну.

 Опинившись в невеличкій світлій кімнаті, я опираюся руками в раковину і дивлюся на своє відображення у дзеркалі, часто дихаючи. Навіщо він повернувся? Навіщо погодився допомогти? Навіщо прийшов сюди? Так багато "навіщо" і жодної відповіді я не маю.

- Візьми себе в руки й повернися в кімнату, Нато. - пошепки звертаюся до самої себе, але не можу цього зробити.

 Мене лякає, те що зараз болить у мені. На секунду я завмираю, намагаючись розібрати свої почуття, але їх ту багато і вони такі змішані, що це виявляється неймовірно складно зробити. Спочатку я відчувала шок, потім якесь спустошення, буквально секунду тому злість, а тепер я згадую риси його обличчя, які змінилися. Він подорослішав. Цікаво, чи думає він так само про мене?

 Навіщо тобі знати як він про тебе думає? Забудь його. Він тебе кинув. Він не вартий твоєї уваги, думок і тебе. Покажи, що тобі на нього всеодно. Ці думки допомагають мене налаштуватися на потрібний лад і я вже за кілька хвилин виходжу з ванної, тримаючи всі почуття під контролем. В коридорі я зустрічаю Дашу, як стоїть, спершись спиною на стіну навпроти.

- Якого біса він тут забув? - пошепки запитує вона в мене, але я лише знизую плечима. - Ти бачиш як він нахабно себе поводить? Ніби все нормально, ніби не він кинув тебе три роки тому.

- Дашо, будь ласка, досить. Я не хочу про це зараз говорити. Як і ти, я хочу просто забути. - втомлено відповідаю я. - Давай зараз просто повернемося у вітальню й закінчимо свою справу.

 Більше подруга нічого не говорить і ми мовчки повертаємося до Діми, який встиг спадкувати цілу коробку. На фоні продовжує грати якась нова пісня англійською мовою, якої я раніше не чула, в я закриваю свою коробку, заклеєю скотчем і беру нову. Ніяких об'єктів, речі з яких я ю могла спадкувати, не залишилося, тому мені доводиться також спаковувати речі з шафи, але починаю я з іншого боку. Хочу бути якнайдалі від хлопця, але довго це, нажаль, не триває, тому що вже через кілька хвилин ми зустрілися на середині шафи. І, о свята кліше, пакуючи кожний свою коробку, ми випадково беремося за одну й ту ж саму статуетку, торкаючись руками. В клішованих романах описали б як героїня соромиться або відчуваю розряд струму, тому відсмикуж руку. Звісно я також відсмикуж руку, але нічого з раніше перечисленого я не відчуваю.

 Діма забирає статуетку і кладе у свою коробку, в потім його рука тягнеться до снігової кулі, всередині якої сидить білосніжна вівця. Кілька років тому я була не в тому стані, щоб викинути її, тому просто поставила кудись на задній план на поличку, але тепер я навіть шкодую, що не викинула її.

- Ти досі зберігаєш її? - запитує брюнет, перевертаючи кулю так, що тепер всередині неї уже сніг.

 Я ще з дитинства мріяла про подібну річ і була безмежно щаслива, коли на новий рік Діма мені її плжарувавн. Вона стояла на тумбочці біля мого ліжка кілька років, я не могла нею на милуватися аж поки вона не стала символом болючих спогадів.

- Шкодую, що не викинула. - грубо відповідаю я у відповідь.

 Хлопець хмикає і, покрутивши річ ще деякий час в руках, нарешті бережно кладе її всередину своєї коробки. Наступні пів години ми проводимо в повному мовчанні, кожен займаючись своєю справою, в тишу між нами заповнює лише музика, але й вона стала звучати набагато тихіше. Хоча, можливо це через те, що я літаю в своїх думках.

- Куди тепер? - запитує Даша, ставлячи останню коробку біля купу вже запакованих.

- Треба сходиьи в підвал, щоб взяти ще коробок і почати запаковувати посуд на кухні. - відповідаю я, вказуючи на кілька коробок, які в нас лишилися.

- Я сзоджуза коробками. Ти ж не любиш бувати в підвалі. - говорить Діма і покидає квартиру, в я залишаюся стояти з відкритим ротом.

 Він памєятаєе. Чорт, ну чому все так складно. Чому я взагалі відчуваю до нього щось крім злості?

- Все нормально? - запитує подруга, поклавши руку мені на плече.

 Я відволікаюся від своїх роздумів і зустрічаюся з нею поглядом.

- Я не знаю. Це все дуже неочікувано і я не знаю як себе поводити. Він так легко все це робить. - я невизначено змахую рукою. - Це змушую мене губитися.

- Потрібно добряче зачистити йому пику за всі ті страждання, що ти пережила три роки тому. - запально пропонує Даша, в я лише слово посміхаюся.

 Ми переходимо на кухню, в одній з шафок якої я знаходжу папір і починає загортати в нього тарілки, щоб був менше вірогідність розбити їх при переїзді. Подруга допомагає мені і все стає на свої місця, поки через кілька хвилнзнову не повертається Діма з величезним стосом коробок, в які б я з радістю запакувала б і його, щоб не бачити більше.

- Ви йдіть збирати речі в моїй кімнаті, а я сама тут закінчу. - говорю я, бажаючи опинитися якомога далі від нього.

- Ти упевнена? - запитує Даша і я лише киваю, не відводячи погляду від тарілки, яку я зараз загортаю.

 Так минає кілька пісень от усе налагоджується, поки раптом чашка, яку я загортала не вислищає з моїх рук. Наступної секунди вона з голосними гуркотом падає на підлогу, а в різні боки розливаються їх уламки, які я відразу намагаюся зібрати, присівши. Втім, навіть з цим мені не щастить і я випадково раню собі палець, з якого в наступну секунду вже починає бігти кров.