Розділ 21. Ната

 Слухаючи розповідь подруги, я з кожним словом впадала в ще більший шок. Вона ніби розказувала взагалі про іншу людину, а не про Влада, якого ми знаємо. З яким я дружу з дитинства. Якби мені все це розповів хтось інший, я б не повірила, але Даші я довіряю як собі. Проте, досі не можу знайти слів, щоб якось висловити свої почуття і підтримати її.

- Я не думала, що буде так. - говорить Даша крізь сльози, закінчуючи свою розповідь. - Я дурепа, що я взагалі очікувала від нього? Дура, дура, дура.

- Заспокойся, ти не винна. - говорю я, обіймаючи її сильніше, й погляджую по спині.

- Нато, - дівчина звільняється з моїх обіймів, тримаючи мене за плечі. - Що мені тепер робити? Як дивитися в очі батькам? А з Владом як далі спілкуватися? Що я накоїла?

 Вона знову починає ридати, закриваючи обличчя руками, а погладжую її по голові та спині, намагаючись заспокоїти.

- Прийми ванну, а я пригутую тобі щось поїсти і випити. - пропоную я, намагаючись хоч якось її відволікти. - Я завтра поговорю з Владом і...

- Не потрібно з ним говорити. - очі Даші розширяються і вона вчипляється пальцями в мою руку, стискаючи до легкого болю. - Хочу просто забути про це.

- Гаразд, все добре. - спокійно говорю я, повільно вивільняючи свою руку з хватки дівчини. - Йди у ванну, а потім розберемося. Можеш взяти якісь речі з моєї шафи.

 Подруга ще кілька секунд сидить на дивані, а потім, шморгаючи носом, повільно прямує у ванну кімнату. Я тим часом йду на кухню, де грію молоко, з якого потім зроблю какао і ставлю розігріватися бульйон, який мама приготувала вчора. Дочекавшись поки закіпить молоко, я розливаю його по чашках, в які раніше насипала какао, а зверхну посипаю напій маршмелоу.

 Даша повертається на кухні з рушнико на голові і одягнена в мої шорти та широку футболку саме тоді, коли я роливаю бульйон по тарілках.

- Сідай, все уже готово. - говорю я, ставлячи на тарілки і сідаю за стіл.

 Дівчина має дуже втомлений вигляд тепер, коли на обличчі не залишилося жодного макіяжу і видно синці під очима. Взявши ложку, вона починаю помішувати їжу, витаючи в своїх думках.

- А які новини в тебе? - запитує Даша, не відводячи погляду від бульйону, який вона переливає з ложки назад в тарілку.

- Мама одружується з Анатолієм за два тижні, а завтра я переїжджаю.

 На це подруга ніяк не реагує, а через кілька секунд зустрічається зі мною широко розкритими очима.

- Що? Тобто переїжджаєш?

- По опису квартиру Анатолія знаходиться десь неподалік від квартири Ніка.

- Будете частіше з ним бачитися і може у вас щось і вийде. - подруга грається бровами, натякаючи на... навіть не хочу знати на що. Але наступної миті вона зновую опускає очі. - І вибач за те, що я говорила про Ніка. Він цього не заслужив.

- Не переймайся, все нормально.

- То коли ти почнеш пакувати речі?

- Якось не хочеться. - відповідаю я, роблячи перчий ковток какао.

- Давай я тобі допоможу. Мені всеодно потрібно відволіктися від всього цього, а тобі потрібна допомога.

- Тоді приступимо до цього відразу після того, як поїмо.

 Це надихає подругу і вона починає більш активно їсти.

- О, чекай, у мене ще зефір залишився до какао. - говорю я, коли Даша відставляє від себе порожню тарілку і бере до руку чашку з трохи охоловшим какао.

 Поставивши вазу з десертом посередині столу, я допиваю своє какао, прибираю зі столу брудні тарілки, відразу миючи їх. Немає сенсу залишати брудний посуд, коли ось-ось маєш з'їхати зі своє квартири.

- Можемо йти? - запитує Даша, подаючи мені свою чашку й прибираю вазу, в якій ще залишився зефір, в верхню шафу.

- Ходімо. - я ставлю посуд сушитися і витираю рушником руки. - Ти можеш йти в мою кімнату, починати збирати одяг у валізи, вони під ліжком, а я дістану коробки з підвалу.

 На цьому ми з подругою розходимося в різні боки. Я беру ключі від квартири й взуваю нашвидкоруч кросівки, збігаючи наступної митті сходами вниз до підвалу. Тут я буваю дуже рідко і взагалі волію не бувати, але сьогодні один з небагатьох днів, коли мені доводиться все ж опинитися тут. Увійшовши в невеличку і тьмяно освітлену кімнату, мені доводиться ще увімкнути ліхтарик на телефоні, щоб розгледіти великий стос коробок, що лежать акуратно складені під стіною справа від мене.

 Узявши стільки коробок, скільки я тільки могла понести, я поспішаю швидко понути це приміщення, але, коли я підіймаюся сходами назад до під'їзду з підвалу, мій телефон починає вібрувати прямо в руці, від чого коробки можуть ось-ось випасти з рук. Мені доводиться зупинитися і, обперши коробки об стінку, я піднімаю слухавку.

- Слухаю.

- Нато, - чую я голос мами на фоні шуму вулиці. - Плани трохи змінюються і племінник Толі має сьогодні приїхати. Ми не встигнемо до його приїзду, тому зустінь його, будь ласка, і почни пакувати наші речі.

- Саме цим збиралася щойно занятися.

- Тоді не буду відволікати, буду за кілька годин. - відповідає мама і закінчує розмову.

 Я кладе телфон в кишеню спортивних штанів і, взявши в руки коробки, нарешті покидаю підвал. Наступною перешкодою є сходи. Ліфт у нас якраз дуже невчасно зламався і нести все це мені доводиться сходами до самісінької квартири. Ця справа виявляється не із легких, тому що прямо пройти я не можу - простір надто маленький і коробки не пролазять, тому мені доводиться йти боком.

- Нарешті. - з полегшенням видихаю я, важко дихаючи і зупиняючись перед дверима своєї квартири.

 Сил відкрити двері немає, тому я натискаю на дзвінок і за кілька секунд мені відчиняє Даша.

- Я думала ти взяла з собою ключі.

- Це просто жах. Жити без ліфту все ж тяжко, коли його нарешті відремонтують? - бурчу я собі під ніс рззуваючись. - До речі, дзвонила мама і сказала, що сьогодні має приїхати племінник Анатолія і допомогти нам з речами, тому потрібно прискоритися.

- А о котрій він приїде?