Розділ 18. Ната

 Вирішивши прогулятися, ми пішли на набережну, що знаходилася неподалік і зараз була пустинною через те, що майже всі люди пішли на фестиваль.

- Хочеш морозива? - запитав блондин, кивнувши на візочок, коли я зняла шолом.

 Я кивнула і він швидким роком покрокував до старого дідуся, який це морозиво і продавав.

 Я поклала шолом на мотоцикл і непоспішаючи пішла вздовж берегу, розглядаючи яскраві вогні на іншому березі, який, здавалося б, знаходиться від мене за тисячі кілометрів. З-заду почулися швидкі кроки і вже за секунду в полі мого зору з'явилася рука з шоколадним морозивом.

- Тримай.

 Я забираю десерт з рук Ніка і посміхаюся.

- Дякую, моє улюблене. Скільки я тобі вина?

 Відповіді я не отримую, але зустрічаюся з його скептичним поглядом.

- А точно, - я схиляю голову, закриваючись від хлопця волоссям і згадуючи його слова в квітковому магазині.

 Деякий час ми крокуємо мовчки, кожен поїдаючи своє морозиво. 

- Може сядемо? - запитую я, киваючи на вільну лавку неподалік.

 Нік знизує плечима, але змінює свій маршрут і ось ми вже сидимо навпроти тих яскравих вогнів. Аж раптом я відчуваю доторк до свого волосся. Коли обертаюся, бачу, що хлопець ніби причесує моє волосся.

- Воно сплутане після шолома. - пояснює він, хоча я й нічого не запитувала.

 Можливо це все магія ночі, але його доторки навіть здаються приємними.

- Я нічого й не кажу. - я знизую плечима й на кілька секунд зіщулююся від прохолодного порива вітру.

 Хоч на дворі вже й тепло, але не настільки, щоб увечері сидіти біля узбережжя в такій відкритій сукні. Нащо я тільки погодилася на обмін речами? Це жах.

- Холодно? - запитує Нік і починає знімати з себе шкіряну куртку.

 Перш, ніж я встигаю відмовитися чи щось заперечити, вона опускається мені на плечі. Зміни помітні відразу ж і тепер, коли мене огорнуло тепло, відмовлятися від нього зовсім не хочеться.

- Дякую, а тобі не холодно? - запитую я, оскільки він залишився в одній лише футболці.

- Все в порядку. Може підемо далі? Так не дуже буде відчуватися прохолода.

- А може сходимо в парк розваг? - з'являється в мене ідея, яка запалює мене мов сірник.

- Ти серозно? - Нік скептично підіймає брову.

- А чому ні? Ну ходімо. - я роблю благальний вираз обличчя, що лише смішить блондина, але він не заперечує.

- Ходімо, але опісля я відвезу тебе додому. Відносини з твоєю мамою псувати б не хотілося.

 Ці його слова змушують мене розсміятися.

- Іноді мені здається, що в тебе стосунки з моєю мамою, а не зі мною. 

 Хлопець килає на мене дивний погляд, але розумію лише за секунду. Мій сміх різко обривається, а очі округляються.

- Чорт, вибач, я не те мала на увазі. Я про типу фіктивні стосунки і... - я вкрай заплутуюся в своїх думках і їхньому вираженні. - Чо-о-орт.

 Тепер уже сміється мій супутник.

- Заспокойся, disastro. Я зрозумів, що ти мала на увазі.

- До речі, при нашій першій зустрічі ти теж мене так назвав. Що означає це слово?

- При другій.

- Що?

- При другій зустрічі. - пояснює блондин. - При першій ми не розмовляли.

- Гаразд. Тоді скажемо, що при першій адекватній зустрічі...

- Ти впевнена, що адекватній?

 Я зітхаю.

- Гаразд. При другій зустрічі. То, що означає те слово?

- Не скажу.

- Зрозуміло. - відповідаю я, кладучи до рота залишки свого морозива. А потім до мене доходить сенс сказаних ним слів. - Стоп, що? Тобі що складно сказати?

- Можеш сама загуглити. Раптом ти не станеш вірити мені на слово.

- Як я можу загуглити якщо навіть не знаю як воно пишеться?

- Хочеш, щоб сказав? - лукаво дивиться він на мене.

- Я бне запитувала якби не хотіла.

- Гаразд. Так і бути, disastro означає розумниця, зрозуміло?

 Кілька секунд я просто дивлюся на нього. Щось мало віриться в вірність його перекладу. Але я вирішую не продовжувати цю тему, підозрюючи, що успіху всеодно не доб'юся, і з усих сил стараючись запам'ятати хоча б вимову цього чудирнацького слова.

- Зрозуміло. - я переводжу погляд на американські гірки парку, до якого ми якраз дійшли. - Сходимо туди?

 Я гадала, що він відмовиться, оскільки багато хто не фанатіє від такого, але ,на мій превеликий подив, Нік без питань попрямував до лавки продажу квитків на цей атракціон. А я намагалася від нього не відставати, що було неймовірно складно на цих чортових підборах.

- Знімай. - говорить Нік, коли ми відходимо від лавки продажу квитків.

- В сенсі? - не зрозуміла я.

- Знімай туфлі, тобі ж незручно.

- Краще я вже так походжу, ніж босоніж. - заперечую я й роблю крок в бік атракціону, чергу на яокму ми могли вже давним-давно зайняти.

 Та блондин мене зупиняє, хапаючи за руку. Коли я переводжу на нього погляд, він раптом нахиляється й іншою рукою підхоплює мене попід ноги, а руку, якою він зупинив мене, переміщає мені на спину й просто прямує до гірок.

- Що ти робиш? - звизгую я, інстинктивно обіймаючи руками його за шию.

- Ти ж не хотіла ходити босоніж. - гооврить хлопець і вираз його обличчя такий, ніби все в нормі і взагалі він пратикує це кожен день по сто разів.

- І що? Це не привід носити мене на руках. - шиплю я, ловлячи на нас погляди незнайомих людей. - На нас люди дивляться. Постав мене на ноги.

- Нехай дивляться. Вони заздрять, що в них такого не було.

- Вони не заздрять, а вважають нас дикунами якимись.

 Мої слова змушують блодина посміхнутися.

- Ну то нехай вважають. Тобі є до них діло? Забий і насолоджуйся моментом. Чи тебе кожного дня на руках носять?

 Не кожного, але про це я вже не говорю. Останнього разу мене носив на руках Діма. Той, якого я не бачила кілька років. Адже він обіцяв мене щодня носити на руках. От і вір після цього людям. Але я швидко відганяю від себе думки пр цю людину, щоб не псувати момент з людиною, яка зайняла місце Діми. Не можна сказати, що я його кохаю як це було з моїм першим хлопцем, але я однозначно щось до нього відчуваю. Втім, йому про це також поки не потрібно знати, а, можливо, і взагалі не буде потрібно.