Розділ 15. Нік

- Ти не запізнюєшся? - запитує мама.

 Я заперечно хитаю головою, відправляючи до рота чергову ложку супу. До нашої зустрічі залишалося пів години, тому я вирішив, що ще встигну пообідати. Мама всі ці п'ять хвилин поки я їм сидить навпроти, підперши рукою голову. Після моєї відповіді вона прибрала руку і почала нетерпляче стукати пальцями по столу.

- Квіти купиш?

- Навіщо? - запитую я, стараючись швидко закінчити їсти, щоб спекатися таких питань.

- Як це навіщо? Ви ж зустрічаєтеся і, наскільки я знаю, вона твоя перша дівчина, звідки ти знаєш як краще?

- Мамо, я не маленький. - відповідаю я, скривившись і нарешті зачерпую останню ложку супу, відправляючи до рота. - До того ж, зустрічатися ми почали нещодавно. Не можна назвати ці стосунки серйозними.

 Я встаю з-за столу й прямую до раковини. Життя з мамою передбачає те, що я звик завжди прибирати за собою, хоча багато хто й не припускає, що це входить в мій стиль. Щойно я ставлю тарілку в раковину й відкриваю кран, як відчуваю удар рушником по спині.

- Ай! Що ти робиш? - ошелешено запитую я у мами, повільно обертаючись до неї.

- Я просто в шоці. - обурено сплескує вона руками, в одній з яких досі триває рушник. - Я хіба так тебе виховувала?

- Що я зробив? Дивись, - я відходжу в бік, вказуючи на раковину. - Я мию після себе посуд.

- Якби ти не зробив це - було б ще гірше.

- Та що не так?! - не витримую я.

- Тобто: несерйозно? Хіба я виховувала тебе бабієм? Ната не схожа на дівчинку, яка буде зустрічатися кілька днів. Вона хороша, вихована і добра дівчинка. Не дай Бог ви розійдетеся через твою тупість - я тебе приб'ю.

- Ти ніби моя мама, а не її. - хмикаю я, повертачись до миття посуду.

- Саме так - твоя. Тому й бажаю тобі лише хорошого.

- Добре, я тебе почув, а тепер маю бігти.

 Я швидко ополоскую тарілку, ставлю її в сушарку і, витерши руки, покидаю кухню.

- Не забудь квіти! - кричить мені вслід мама.

 Зачинивши за собою двері, я швидко спускаюся по сходах, ігноруючи ліфт. Вийшовши з під'їзду, я прямую до свого мотоциклу, який припаркований за кілька метрів. Одягаючи шолом, я кидаю погляд на квітковий магазин неподалік , в якому ми з Натою ще нещодавно купували квіти моїй мамі, але вирішую не витрачати на нього свій час, тому одним рухом опускаю візор на шоломі і, осідлавши свого залізного коня, виїжджаю з двору.

 Так як Ната живе не надто далеко від мене, я зупиняюся перед її під'їздом менш ніж за десять хвилин. Знявши шолом, я дивлюсь на свій наручний годинник, який показує, що до нашої зустрічі ще двадцять хвилин. Ненавиджу приходити кудись занадто рано. Я і очікування - це щось надто несумісне.

 В роздумах як ''вбити'' час, я починаю роззиратися. Всі минулі рази, коли я тут був, в мене не було надто багато часу, щоб вивчати околиці, тому я вирішую зайнятися цим зараз. Ната живе не в такому комплексі, де живу я. Їхній під'їзд уже достатньо старий і, на скільки я можу знати з тієї інформації, яку дізнався про неї, в цьому районі живуть переважно люди похилого віку. Будівля побудована з простої цегли, балкончики старі, подекуди навіть можна сказати, що перебувають в аварійному стані. Двері в під'їзд простого  коричневого кольору, який майже не можна розгледіти через ту купу графіті, яка на них намальована. Та дверима митці не обійшлися і розмалювали ще деякі місця першого поверху, куди могли дістати. Ділянки і подвір'я загалом виглядають дуже охайно, доріжка, що веде на дорогу начисто підметена й виглядає пустинною. Щоправда, це змінюється вже в наступну секунду.

 Тишу дворика заповнює шуршання шин і на дорожці виникає чорний лексус, який повільно наближається і зупиняється рівно за метр від мене. Мій погляд повільно переходить від шин та поту до лобового скла, за яким на водійському місці я зумів розгледіти Овчаренка. Він мене, звісно, не міг не помітити, враховучи його очевидне бажання наїхати на мене своєю автівкою. Мої вуста розтягуються в посмішці і я киваю в знак привітання, натомість у Влада лише міцніше стискаються щелепи і вийти він вирішує не відразу, але лише після кількох хвилин спопеління мене поглядом. Хмикнувши, я відвертаються від нього, переводячи погляд на вікна Натиного поверху.

 Лише тоді хлопець вирішує вийти.

- Що ти тут забув? - запитує він, опираючись спиною на капот й складаючи руки на грудях.

 Я повертаю свій погляд до нього. Одягнений він був доволі просто - біла футболка і джинси з білими кросівками.

- Можу те ж саме запитати й в тебе.

- Я першу запитав.

 Я хмикаю і криво посміхаюся.

- Не думав, що ми в дитячому садку.

 Руки Влада відразу складаються в кулаки й він різко їх опустив вниз. Було видно, що він з усіх сил стримується, щоб не заїхати ними мені по обличчю.

- Тобі краще забиратис звідси подалі.

- Я думаю, що це не ти маєш вирішувати. Я приїхав до Нати, а ти не вона, чи я помиляюся.

- Хто ти такий, щоб приїжджати і ошиватися навколо неї?

- Її хлопець.

- Ти брешиш. - впевнено відповів хлопець, але глибоко він мав сумніви і це було видно по його очах. - Вона б не стала зустрічатися з таким як ти.

- Це ж з яким? - я склав руки на грудях і підняв брову.

- Покидьком.

- А ти краще?

- Я вже бачив, як ви зі своїм дружком ''ставитеся'' до дівчат. Одного разу цього вистачило другого не буде.

- Якщо ти про свою любу Ірочку то це не ми винні, що вона почала кидатися на інших хлопців будучи в стосунках.

 Брюнет не стримується і влучає кулаком мені в обличчя.

- Що ти взагалі знаєш про стосунки? Навіть прикладу нормальної родини не бачив. Просто жалюгідно.

 В наступну секунду я перестаю чути щебетання пташок навколо і врізаю цьому недоумку, розбиваючи губу. Схопивщи його за футболку, я поклав його на лопатки на капот його ж машини, паралельно наносячи ще кілька ударів. Звісно Влад не залишається в боргу і намагається вдарити мене у відповідь, але його спроби не увінчалися великим успіхом.