Розділ 5. Ната

 Після того, як Крижовський покидає мене, вручивши книги, я поспішаю забратися з цього місця. Спускаючись сходами я натрапляю на Дашу, яка саме підіймається, тримаючи в руках мій телефон. Я на ходу хапаю її під лікоть й повертаю на сто вісімдесят градусів, продовжуючи спускатися.

- Що сталося? - запитує дівчина, нічого не розуміючи і озираючись.

 Ми повертаємо на другий поверх, де в кінці коридору розташована бібліотека.

- Пам'ятаєш я тобі розповідала про ситуацію з Владом й Ірою? - запитую я, незбавляючи кроку.

 Подруга киває.

- Цей блондин, який мені допоміг - Крижоський.

- Серйозно? - шоковано запитує вона і по інерції зупиняється, але я не даю їй цього зробити, продовжуючи тягнути вперед. - Я ніколи б не подумала, що він міг зробити те, що зробив. Хоча Іра заслужила.

 Я киваю.

- Вона, можливо, й заслужила, але Влад не заслуговує тих страждань. Разом з рудою він тепер ненавидить і Крижовського.

 Ми доходимо до бібліотеки, а Даша починає якось підозріло мовчати, закушуючи губу. Ми чекаємо поки нас викреслять зі списку боржників бібліотеки і виходимо.

- Нато, - окликає мене дівчина і я помічаю її нервозність.

- Щось сталося? - стурбовано запитую я.

 Вона кілька секунд мовчить, а потім зустрічається зі мною поглядом.

- Ти все ще його кохаєш?

 Я спантеличено зводжу брови на переніссі.

- Ти про Влада?

 Подруга киває.

- Звісно ні. Вже давно і я, здається, тобі казала про це?

 Вона знову киває і хоче мене обійти, прямуючи до сходів, як раптом до мене прийшла божевільна думка.

- Ти закохана в нього?

- Ще з п'ятого класу.

- Чому не сказала мені? - нерозуміюче запитую я.

- А тобі було коли слухати мої проблеми? - гірко усміхається дівчина. - Ти й сама була закохана в нього, а він обрав взагалі Іру.

 Чорт, я зараз почуваю себе останнім стервом. Як я могла бути такою сліпою і не помічати її почуттів?

- Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе образити. Якби ти сказала, я б не стала претендувати на нього. Ми ж найкращі подруги.

- Забудь. - Даша витирає рукою сльози, які встигли з'явитися на її очах. - Це не має значення.

- Ще й як має. - гаряче заперечую я. - Хочеш я допоможу тобі його отримати?

 Дівчина зустрічається зі мною поглядом і нерозуміюче кліпає очима.

- Серйозно. - говорю я, а в голові уже роїться купа думок та ідей, які вибудовуються у довжелезні плани по завоюванню Влада.

- Не говори дурниць, нічого не вийде.

- Не будь такою категоричною. - я обіймаю подругу за плечі і веду вниз по інших сходах, що уникнути ще однієї зустрічі з Крижовським.

 За кілька сходинок до першого поверху, я зупиняю подругу.

- Чекай, зараз дещо зробимо.

 Вона шоковано спостерігає за тим, як я скуйовджую їй трохи волосся, щоб воно виглядало більш неохайни. Дістаю з сумочки манікюрні ножиці і присідаю.

- Я тобі відшкодую спідницю. - і з цими словами роблю неохайний надріз на її спідниці.

- Що ти робиш? - шоковано ахає дівчина.

- Роззувайся.

- Що?!

- Скажимо Владу, що ти впала зі сходів. Знаєш всі ці інстинкти захисника точно вкиличуть в нього почуття до тебе. - пояснюю я вже набираючи номер друга.

- Ти впенена що... - починає Даша, але я виставляю руку вперед, даючи їй знак замовкнути.

- Владе, тут Даша вона, - починаю я незрозуміло пояснювати, схлипуючи. - Оступилася на сходах і впала. В неї болить нога і вона не може йти, можеш допомогти?

- Вже йду. - отримую я стриманну відповідь і вимикаюся.

- Знімай туфлі скоріше.

 Подруга швидко виконує мій наказ і сідає на сходи, витягуючи вперед ногу, за яку хапається і починає розтирати так, ніби вона болить. Я хапаю її туфлі і розкидаю, щоб все виглядало правдоподібно.

- Телефон. - говорю, протягуючи руку.

 Дівчина без слів протягує мені свій телефон. Я швидко міняю чохли на наших телефонах і кладу її собі в сумку, а свій, на екрані якого розповзлася павутинка з тріщин, кладу поруч, доповнюючи картину.

- Що у вас сталося? - саме вчасно біля сходів з'являється Влад, а Даша починає схлипувати.

- Ми йшли, Даші подзвонила мама, вона хотіла підняти слухавку, але пропустила сходинку і впала. - правдоподібно брешу я. Врешті-решт, я цьому є доля правди.

- Дуже болить? - запитує друг, опускаючись на коліна перед Дашею і оглядаючи її ногу.

 Дівчина заперечно хитає головою.

- Звісно болить. - втручаюся я. - Вона не може йти. Зможеш довезти її додому?

- Звісно. - киває хлопець. - Ходімо.

 Він допомагає Даші підвестися, але коли вона наступає на свою ''хвору ногу'' відразу ж шипить ніби від болю. Тоді Влад без зайвих слів з легкістю піднімає її на руки й прямує до виходу.

- Ти не йдеш? - запитує хлопець мене через плече, помітивши, що я не йду за ним.

 Я заперечно хитаю головою.

- Мене Віра Олександрівна просила залишитися, обговорити наш виступ. Маю йти.

 Вирішивши не чекати від нього відповіді, я поспішаю сходами нагору. Підняшись на третій поверх, я йду в зону відпочинку, з вікон якої чудово видно парковку. Через кілька хвилин я спостерігаю за тим як друг, тримаючи на руках Дашу виходить на парковку й прямує до своєї машини. Допомігши їй сісти на пасажирське сидіння, він окидає поглядом корпус коледжу і я роблю кілька кроків від вікна, щоб він випадково мене не помітив. Через хвилину я знову повертаюся до вікна, але знайомої машини вже не бачу.

 Кинувши погляд на годинник я відмітила, що до тренування в студії танців залишилася година. Від коледжу до студії треба було хвилин двадцять, щоб дійти, тому наступні пів години я вирішила провести в зоні відпочинку за чашечкою кави і читанням книжки, яку знайшла тут на поличці. На пів години однієї чашки кави не вистачило, тому я випила ще одну перед тим, як вирішила піти.

 Виявилося, що на тій вулиці через яку я постійно ходжу сьогодні вирішили класти нове асвальтоване покриття і мені довелося йти довшою дорогою, час на яку розррахований не був. Тому я влетіла до студії за кілька хвилин до початку, на ходу стягуючи з плечей легку джинсовку. У залі вже гриміла музика — хтось розминався біля дзеркал, хтось сидів на підлозі, зав’язуючи шнурки, а хтось просто лежав, драматично скаржачись на біль у ногах після минулого тренування.