Розділ 4. Нік

 Після закінчення пар, я як і завжди прямував з Стасом на тренування з баскетболу, коли зрозумів, що забув коробочку з ланцюжком в аудиторії.

- Чорт, - прошипів я крізь зуби, різко зупинившись.

 Друг пройшов кілька кроків вперед перед тим, як також зупинитися.

- Що сталося?

- Я забув мамин подарунок. Йди, я наздожену.

 Стас збирався щось відповісти, але я не став чекати. Стрімко повернувшись, швидким кроком я почав йти назад до коледжу. На цей ланцюжок я відкладав цілий рік зі стипендії і тих підробіток, які щастило знайти. Мама його давно хотіла, але вважала марною тратою грошей, яку вона неможе собі дозволити. Сума й справді була великою, а ще цілого року в мене не було, щоб її зібрати на випадок, якщо хтось вирішить забрати його собі. А в тому, що це станеться, якщо я не заберу його якнайшвидше - я не сумнівався.

 Увійшовши в будівлю, я почав швидко підійматися по сходах. Мені на зустріч йшли дві дівчини, які несли книжки. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як одна з дівчат пропустила сходинку і втратила рівновагу. Книжки й деякі речі відразу повалилися на підлогу, як і вона сама. Я швидко подолав розділючі нас сходинки і рефлекторно притримав шатенку за спину,не даючи їй впасти. Вона, звісно, цього не очікувала тому очі наважилася розплющити лише через кілька секунд.

 Щойно вона це зробила, я прибрав руку, що досі лежала на її спині, й опустився навколішки, починаючи збирати книги, які розсипалися.

- Дякую, що не дав мені впасти і дуже перепрошую за це все. - скоромовкою випалює дівчина і також присідає, щоб допомогти мені.

- Я пошукаю телефон. - говорить інша дівчина й починає спускатися.

 Я швидко закінчую роботу і протягую шатенці стос книжок. На мить я стигаю роздивитися її обличчя, яке виглядає знайомим. В її блакитних очах на секунду спалахує вогник впізнання. Чудово. Отже, вона мене знає. Тоді ж чому не можна сказати такого про мене? Втім, байдуже, я поспішаю.

- Не гарно так витріщатися на людей, disastro. - сказав я, підморгнувши, і продовжив свій шлях до потрібно аудиторії, долаю відразу по три сходинки.

 Увійшовши в кабінет, я відразу ж помічаю червону оксамитову коробочку, яка досі стоїть на моєму столі. Взявши її, я відразу ж перевіряю чи на місці ланцюжок. На щастя, все впорядку. Кинувши погляд на наручний годинник, я розумію, що затримався тут на кілька хвилин довше, ніж планувалося. Якщо негайно не вийду звідси, запізнюся на тренування. Олег Степанович - наш тренер дуже класний чоловік, але запізнень не любить.

 З цими думками я знову прямую до сходів, де дівчат уже немає, але мою увагу приваблюють блокнот і папірець біля нього, які лежать на сходах двома прольотами нижче від місця подій. Піддавшись простій цікавості, я вирішив його підібрати. На білому аркуші гарним, акуратним почерком був виведений список, який мав заголовок ''Список пар на вальс''.

 Далі йшов перелік прізвищ й імен, серед яких я не бачив нікого зі знайомих, доки не натрапив на ім'я Наталя. Здається, саме так назвали шатенку.

 Від спогадів мене відволікають кроки, що приближаються. За кілька секунд в полі мого зору з'явився незадоволений Стас.

- Де ти застряг? Ми спізнюємося, я не хочу потім віджиматися сто разів, а ти знаєш Степановича.

- Йду я.

 Швидко склавши папірець, я засунув його в задню кишеню джинс і попрямував до друга.

 Втім, як ми не поспішали, на тренування все ж запізнилися. Лише на дві хвилини.

 Коли ми увійшли до роздягалки, де вже зібралися всі хлопці з нашої команди, тренера там не було і я вже встиг зрадіти.

- Фух, пронесло. - промовив Стас, привалюючись до стінки.

- Я б так не сказав, Литвенко. - лунає суворий голос Степановича, що змушує нас натягнутися ніби струна поки чоловік наближається до нас з душу.

 Врешті він зупиняється між нами з Стасом і кладе руки нам обом на плечі, поплескуючи.

- Крижовський, Литвенко, десять кіл по спортзалу і сімдесят п'ять віджимань. - говорить він, а потім голосно додає: - Криком руш!

 Ми швидко починаємо переодягатися і поспішаємо в зал, виконувати команди. Після них ми звісно ледве живі, але стійно витримали й тренування. Особисто я навіть зміг кілька разів закинути м'яч до кошика.

- Крижовський, Литвенко, зайдіть до мене. - крикнув тренер, заглушаючи гул наших напарників по команді.

 Ми зі Стасом перезираємося, але покірно прямуємо до Степановича на тому кінці залу.

- Ну що ж... - починає тренер, але друг його перериває.

- Степанович, ми зрозуміли все і більше не будемо запізнюватися. Так, Нік? - запитує він мене, кладучи свою руку мені на плече, явно надто сильно плечкаючи.

 Але я нічого не кажу і просто киваю.

 Тренер усміхається.

- Я радий, що навчив вас бути пунктуальними, але я хотів поговорити не про це. Ви ж колись займалися футболом?

 Не розуміючи до чого він веде, я знову просто киваю як і Стас.

- От і чудово. В команді нашого коледжу бракує двох гравців. Після випуску кількох хлопців з четвертого курсу, команда ще не встигла знайти гравців на їх місце, а я вирішив запропонувати вашу кандидатуру.

- Я не знаю чи зможу, давно не грав... - почав було я, але чоловік мене урвав, поклавши руку на плече.

- Крижовський, не недооцінюй себе. Сходете на кілька тренувань і все згадаєте. А тепер можете бути вільними і надалі не запізнюйтеся інакше станете гравцями футбольної команди на постійній основі.

 Ми киваємо і прямує в роздягалку. Звісно, подивившись кілька наших ігор, ви могли б сказати, що Степанович не може вигнати з команди двох найкращих гравців, один з яких є капітаном. Але ми знаємо цього чоловіка вже багато років і я точно можу сказати, що говорив він на повному серйозі.