Розділ №12. Мила побічна дія

Цікаво, де та всесвітня справедливість, про яку нам дитинства розповідали вчителі та батьки?  Де та карма, за правилами якої все погане мало б повернутися тому, хто його заслужив? І чому зараз, дивлячись в грозові очі Флая я відчувала себе обманутою? Не знаю, що за ігри він грав і з яким таким пророцтвом мав розібратися, але поки що все це нагадувало відверте глузування з мене. І це мені вкрай не подобалося. Якби не мій клятий дар, я б навіть не здогадалася ні про що. 

Захисний купол розтанув на очах, ніби його й не було. Декілька секунд нічого не відбувалося, але потім над кладовищем розлився гучний голос професора, посилений магією:

— Вітаю вас, любі адепти! Сподіваюся, ні в кого там серце не стало після сьогоднішнього заліку? — глузливо запитав він. — Якщо стало, я люб'язно можу попросити містера Лонга провести вам серцево-легеневу реанімацію, й занести на ручках в крило цілителів! Тільки давайте домовимось з вами, потім не верещати коли воскреснете! У моїх приятелів доволі чутливий слух!

Від картини, яка пронеслася у моїй голові, я нервово стрепенулася й ігноруючи невпевнений погляд Вайленса сунулась на волю. Залишатися ще довше між склепами мені не хотілося. Й тим паче в обіймах своєї "валентинки". Очевидно, що зізнаватися він навіть не планував, тому я рішуче пішла в бік виходу, поки магістр й далі розпинався:

— Так ось, любі мої адепти! Всі, кого до мене не привели — отримають залік. Можете піти в їдальню й відсвяткувати, поки у вас перерва! А от ті, кого до мене принесли на ручках — ходитимуть сюди повторно, аж поки не посивіють! Й повірте мені, ви здаватимете мені залік, аж поки це не ви будете ховатися, а зомбі від вас тікатимуть під землю!

Ага. Прямісінько як від нього? Як же добре, що я не буду серед цих щасливчиків! Й навіть той факт, що я пів години провела в обіймах Флая, на фоні цієї новини не виглядав таким паршивим, як мав би. Ще б артефакторику відсидіти. Може вдасться попросити в містера Каллуса камінь мовчання. Минулого разу він люб’язно подарував мені два й вони слугували мені вірою та правдою довгий час. Але чула моя душа, що жити їм залишилося недовго. Занадто часто вже вони почали пропускати шум…

Я так задумалася про нагальне, що навіть не помітила, як за мною плентався Флай та гукав мене:

— Сноу! — знову почувся голос за моєю спиною, відвертаючи увагу від важливого. — Та стій же ти!

— Надумав мені розповісти щось? — зупинилася на кілька секунд, мило кліпнувши очима та вдаючи з себе дурепу. Навушники на диво працювали гарно, й тому я могла лише здогадуватися, про що саме думав цей безсовісний. — Якщо ні — я пішла.

— Я не можу тобі сказати те, чого й сам не знаю, — все ж таки наздогнав він мене знову й став йти поруч. — Тим паче коли не знаю, що саме ти хочеш почути від мене.

— Скажи мені, що підеш та скасуєш це прокляття, Вайленсе. І розбирайся зі своєю хворою головою скільки влізе, — вперто відказала йому. — Я не хочу бути чиєюсь маріонеткою та ще й невідомо у якій виставі. Тому просто зупинися на цьому. Не роби ще гірше.

— А якщо я не можу? А якщо я тобі скажу, що маю бути поруч з тобою? — ніяк не вгамовувався хлопець, поки моя нервова система на останній клітині тримала себе в руках.

— Неправильна відповідь, Флаю, — відрізала. — "Маю" і "хочу" — це різні речі. Тому краще зупинися зараз. Інакше це нічим хорошим не закінчиться.

— Про що ти?

— А ти не знав...? — кровожерливо посміхнулася, згадуючи інформацію яку мені вдалося знайти на обіді в їдальні.  — У цього прокляття є одна мила побічна дія. Оскільки ти моя валентинка, ти не можеш піти проти моєї волі. Тому найближчі пів години навіть не здумай говорити зі мною та підходити ближче ніж на два метри.

Прокляття Воліана відізвалося всередині нудотою та якимось жалем, а от Флай ніби врізався у невидиму стіну на ходу. Він розтулив рота аби щось промовити, але міг лише ковтати повітря ротом, як риба. Шкода, що не можна було змусити так замовчати всю академію. Й бажано, без цієї прив’язки до моєї нещасної тушки.