Розділ №5. Головні навички некроманта

Що за проклятий день…? Мало того, що навушники стали пропускати сторонні звуки через зношення магічних каменів, так ще й доводиться весь ранок смикатися від чужих дотиків. А все тому, що варто нам було з Вайленсом розстатися на певний час, як  прокляття починало бити нас током або ж ще гірше — випалювати. Нам вистачило години в їдальні, щоб зрозуміти це. Тому на практичну пару з некромантії ми прийшли разом, мало не тримаючись за руки. Чим викликали добрячий ажіотаж серед одногрупників. 

— І так, любі адепти! — гукнув нас містер Дезмонд та кровожерливо посміхнувся, обводячи поглядом. — Знаєте, яка найголовніша навичка в некромантів?

— Швидко згадувати ритуали та закляття для розвіювання нечисті? — почулося на потоці. Магістер лишень задоволено посміхнувся та склав руки на грудях. А я насторожено відступила, відтягуючи з собою Вайленса. 

— Ні, міс Ноель. Можливо будуть ще припущення? — поцікавився він. Я вже було майже сховалася за спинами “добровольців відмінників”, як навушники знов забарахлили й в голові почулися думки викладача: “Ну… до склепу Горена вони навряд чи добіжать, тому обмежимо радіус двадцятим і тридцятим кварталом на кладовищі, щоб мої милі друзі не розбіглися часом…”. — Нумо, я щиро вірю у вас, любі мої адепти.

— Біг, — зірвалося з моїх губ пошепки, як тільки я усвідомила, що саме хотів від нас цей садист. Біда була в тому, що якщо Вайленс побіжить в інший бік з переляку, то я його аж ніяк не знайду і моє прокляття мене прикінчить. Тому я посунулася впритул до своєї “валентинки”, переплела наші пальці й ледь чутно перепитала: — Вайленсе…? А, Вайленсе…? А ти швидко бігаєш…?

— Що…? — почувся його знервований голос, поки містер Дезмонд розпинався перед адептами. 

— Якщо ти відпустиш мою руку, я сама тебе вб’ю та згодую тим зомбі, яких на нас зараз випустить містер Дезмонд, — вирішила люб’язно попередити його, стискаючи теплу долоню зі всіх сил. — Тому рекомендую тримати мене так, наче від цього залежить твоє життя. Бо мені конче потрібен цей проклятий залік.

Поки я пристрасно шепотіла на вухо Флаю погрози, містер Дезмонд нарешті змилувався й вирішив посвятити нас у свої плани на екзекуцію. Не те щоб нам це сильно допомогло, але хоча б картинка стала зрозумілішою.

— Ні, містер Корн, аж ніяк не великий запас зіль! — радісно вигукнув цей монстр, здіймаючи свою магію в повітря й проникаючи нею під землю. — Найголовніша навичка некроманта — це вміння вчасно втекти та сховатися, поки ваш мозок буде панічно згадувати захисні закляття, шукатиме чим можна вбити нечисть й виконуватиме інші важливі функції. Бо як тільки ви побачите когось на кшталт вищого зомбі, всі ваші знання зникнуть й увімкнеться найважливіший рефлекс, який вам матінка передавала зі своїм молоком. Ви побіжите так, що ваш слід геть вистигне. Тому, мої любі, сьогодні ми гратимемо у хованки!  

По кладовищі пронеслась хвиля шокованих зойків, поки я шукала очима, кудою б це вигідніше було б тікати. Ми зараз знаходились в центрі й тікати кудись було  однаково довго. Але якщо так подумати, то до краю двадцятого кварталу було все ж таки трохи ближче. 

— Всі, кого знайдуть мої улюбленці до кінця пари — перездаватимуть мені теорію особисто, а потім повторно будуть ховатися. Тільки вже пів дня. Тому рекомендую вам увімкнути всю вашу магію й бажання вижити та спробувати мімікрувати під якогось милого зомбі. Інакше на вас чекатимуть неприємності, — пояснював він. — І ще одне… Щоб у вас не виникало спокуси втекти, я замкну коло з двадцятого кварталу по тридцятий. І ви ніяк не зможете сховатися під спідницю вашому куратору.  

— Ти знала…? — шоковано перевів на мене свій погляд хлопець, а я навмисно витягнула один навушник, щоб вловити думки магістра. — Рідлі?

— Та тихо ти! Дай послухати… — буркнула на нього й нарешті змогла розібрати чужі думки. 

“З чого б це поча-а-аати….? Гадаю, найдурніші кинуться у відкриті склепи на півночі. Тому їх там зустріне багатоповажний містер Лоун. На півдні поставимо Каяла, щоб не виникало бажання красти артефакти. А потім замкнемо коло…”

— Щоб тебе… — прошепотіла собі під ніс, міцніше переплітаючи пальці з Вайленсом та готуючись до втечі. — Він обступив нас зі всіх сторін… Хіба що…

— І нехай переможуть найшвидші! — викрикнув містер Дезмонд, починаючи здіймати з-під землі нечисть на будь-який смак. 

Варто мені було побачити зомбі, як я смикнула зі всіх сил свого напарника по нещастю й потягнула його прямісінько до склепу колишнього ректора. Треба зазначити, що мій колега аж ніяк не противився. Чи то йому додавало сил гарчання за нашими спинами. Чи то на нього справило позитивне враження зомбі, яке вискочило перед нами та випадково загубило свою голову. Не знаю. Але бігли ми так, ніби все життя займатися парним спринтерським бігом. 

Коли на горизонті показалася знайома статуя янгола, я ладна була молитися всім богам! Дихання те й діло збивалося з ритму. Ми хутко прослизнули у вузьку щілину між склепом колишнього ректора та сусідньою напівзруйнованою усипальницею якраз у ту мить, коли позаду почулося клацання щелеп. Ми стояли настільки близько, що я чула, як шалено калатає серце Вайленса — чи, можливо, то було моє власне?

— Чому саме сюди, Сніжинко? — прохрипів він, намагаючись ковтнути повітря. Його обличчя було блідим, а пасмо світлого волосся прилипло до спітнілого чола. 

— Бо тут їх найменше, — видихнула, не випускаючи його руки. Пальці все ще були переплетені так міцно, що кісточки побіліли. — До країв купола нам аж ніяк не можна. Він ганятиме нечисть по колу.

— Звідки ти це знаєш...? — Вайленс втомлено примружився, вдивляючись у мої очі. 

Я відкрила рот, щоб видати якусь саркастичну відмовку про «жіночу інтуїцію», але не встигла я й слова мовити, як очі Вайленса злякано завмерли. Чорні зіниці раптово розширилися, відбиваючи тьмяне світло магічного купола. Хлопець різко штовхнув мене глибше в тінь, притискаючи зі всієї сили до шорсткої плити та затискаючи долонею мій рот. Я хотіла було обуритися, але залізна хватка і його напружений погляд змусили мене заціпеніти.