Розділ 1. Джоанна

Темний погляд ковзає по обличчю та зупиняється на губах. Я кліпаю кілька раз й налякано дивлюся на батька, котрий стоїть позаду незнайомця. Ледь помітно хитаю головою, жадаючи втекти від неочікуваної реальності. Невже він посміє? 

Лякаюся від неминучості моменту й знову дивлюся на батька. Шукаю порятунку, однак, той лише загадково усміхається та вказує рукою на омелу. Я розумію, що інших йому не шкода, але ж я — його донька. 

— Юначе, сміливіше, — підштовхує батько незнайомця і, я прикриваю очі, аби не бачити зухвалі іскорки в очах хлопця. Здається, страшно тут лишень мені. 

Попри все намагаюся втихомирити серцебиття та не втікати, наче боягузка. Стискую кулачки та стійко очікую на… 

Думки вилітають з голови, щойно теплі, м'які губи торкаються моїх вуст. Завмираю від ніжності з якою мене цілують, й практично втрачаю ґрунт під ногами, пливучи від дотику чужих, проте таких затишних, обіймів. Навіть не розумію, як опиняюся в коконі його рук та млію від цілунку. І щонайгірше — охоче відповідаю. 

— Так би й одразу! — голос батька проникає у свідомість, виливаючись на мене уявним відром крижаної води. Здригаюся й виставляю долоньки вперед. Повільно, але впевнено відштовхую незнайомця від себе й під його ошалілий та спокусливий погляд, зрештою тікаю.  

  За кілька днів до…

Бостонська академія мистецтв рада повідомити… — відкладаю листа та всідаюся на диван. Зітхаючи, прикриваю повіки й кладу голову на подушку. Серце калатає, неначе ошаленіле, а на долонях виступає піт. Різко стискаю пальці в кулаки та прикушую губу. Нервуюся, неначе мені відмовили, хоча все якраз таки навпаки. 

— Джо, ти вдома? — голос батька долинає з коридору. 

Миттєво вскакую на ноги та згрібаю листа в долоню. Оглядаюся довкола в пошуках сховку. 

— Джоан, ти чуєш? Агов! — гукає батько. Його кроки я чую краще за власний пульс, що нещадно калатає та розриває скроні. 

Зминаю папірець й засовую в кишеню джинсів. Краще так, аніж бути спійманою на гарячому.

Потім обертаюся в пошуках так званого рятівного жилета й беру з найближчої полиці книгу й всідаюся назад на диван. 

— О, ти тут? — промовляє батько, входячи до вітальні. Кидає на комод при вході ключі та гаманець. 

— Тут, — повільно перегорнувши сторінку, кажу, — Шукав мене? — цікавлюся, вдаючи, що не чула, як він прийшов. Не хочеться псувати такий гарний початок дня сваркою з батьком. А те, що він буде невдоволений, я наперед знаю. Почне товкмачити мені про сімейний бізнес, цінності та обов'язок. Наслухалася, досить!

— Так, є нагальна справа. 

— Яка? 

Подумки молюся, аби це було не те, що я думаю. Та моїм мріям не судилося здійснитися. 

— Заміниш Тессу в кафе? — запитує, лукаво усміхаючись. На щоках з'являються ямочки. Знає, що люблю його безмежно й безсовісно користується цим. Як відмовити найріднішому? — Це всього на кілька днів. Поки її мама не повернеться з лікарні й глядітиме малого, — пояснює. — То як?

— Але тільки до неділі, і ні дня більше, — кажу, з сумом відзначаючи, що попрактикуватися мені не вдасться. Як і підготувати проєкт перед виставкою. 

— Чудово, — плескає в долоні та підіймається зі стільця, — Я заїду за тобою через годинку. Встигнеш зібратися?

— Звичайно. 

Щойно батько покидає дім, мчу на другий поверх у свою кімнату. Відкриваю шафу та засовую лист в невеличку коробочку з усіма моїми таємницями, яка стоїть в найдальшому куточку шафи. Потім витягую з шафи уніформу та біжу по праску. Година, не так вже й багато, аби зібратися не дуже організованій дівчинці. 

***

Батько зупиняє свій пікап на узбіччі, де зазвичай паркується. Відчеплюю пасок безпеки та прихопивши свою торбу, йду в напрямку кафешки. З захопленням розглядаю вулицю та всі сусідні будівлі, що так яскраво прикрашені новорічними іграшками та гірляндами. Але варто зазначити, наша кафешка — найгарніша. 

Дістаю ключа з торби та відмикаю двері. Вдихаю запах солодощів, щойно переступаю поріг й нестримно бажаю скуштувати кілька кексиків за фірмовим рецептом. У батька вони завжди смачніші виходять. 

— Готова до роботи? — запитує Клара, голова якої несподівано висовується з-за вітрини. 

— О, і ти тут? — дивуюся, адже зазвичай тато відкриває заклад й першим береться до випікання солодкого. Чи може я щось проґавила за дні своєї відсутності?

— З самого рання і вже встигла випекти кілька партій того імбирного печива, що так обожнює містер Клайд. 

— Ого. 

— А то! — сміється вона й подає мені фартух. Беру його та йду перевдягатися. 

День тягнеться невимовно довго попри масу клієнтів та ажіотаж серед онлайн замовлень. Метушуся за прилавком, час від часу споглядаючи на телефон. Хочеться дізнатися більше про академію мистецтв, понишпоривши на їхньому офіційному сайті, але… стримую себе. Відкладаю смартфон й зосереджую свій погляд на клієнтці. 

— Привіт! Тобі, як завжди? — запитую щойно погляд К’яри фокусується на мені.