11. Якби не страшно

Крізь зашторені вікна у кімнату майже не проникало світла. Рута ще спала, і слід було б збудити її, щоб приготувала сніданок, але не хотілося. Захар поправив ковдру, накрив голі плечики і виліз з теплої постелі.

За ніч у кімнаті стало холодно, тому сходив увімкнув опалення. Перші тижні жовтня видались сонячними, але в стінах будинку панували морок і прохолода.

Захар зібрався на фабрику швидше, ніж слід. Ні світ ні зоря поїхав з дому, хоча в цьому не було потреби. Говорити з Рутою, дивитися в її невинні очі і згадувати, що, виявляється, вона закохана в іншого, здавалося нестерпною ідеєю.

Чого він очікував? Невже сподівався на почуття з її боку? Сам же не хотів романтики і душевних терзань. То чому так боляче зачепило усвідомлення, що вона байдужа? Що залишається поруч з ним з безвиході і задля гарного заробітку.

Якби сам залишався таким же байдужим до неї, проблеми не існувало б. Але… Але Рута йому подобалась. З того самого дня, як побачив на ярмарку. І щодня більше. Його почуття вже давно перетнули межу звичайної симпатії. Просто треба визнати правду.

Фабрика вже була відчинена, але в порожніх коридорах гуляв хіба що протяг. Захар зробив каву і всівся у своєму пропахлому сирістю кабінеті, щоб погортати документи на підпис, які отримав з іншої своєї фабрики.

Його відволік дзвінок перед дев'ятою. Вже думав, що це знову Уляна, і приготувався "збити" виклик, але ні, на дисплеї висвітилося ім'я сина.

— Привіт, зернятко.

— Привіт, тату.

Данилко мав свій телефон, але сам рідко наважувався телефонувати тату, наче відчував, що ці розмови небажані.

— Як ти? Щось трапилось? Гамірно якось.

— Я вже у школі. Просто хотів спитати, коли ти приїдеш. Ти обіцяв, а не їдеш.

А й справді, кілька тижнів тому обіцяв приїхати і досі не виконав обіцянку. Захар потер пальцями перенісся, міркуючи. Поїхав би на вихідних, але у Львові ще є справи, які краще владнати швидше.

— Приїду післязавтра. Або в четвер. Як твої справи у школі?

Данилко розповів у кількох словах про свої успіхи і побіг на урок. Захар розірвав дзвінок, відкинувся на спинку крісла. Довго думав, як провести час з сином.

Вони вже давно не залишалися удвох, він давно не робив Данилку подарунків… Подарунки. Точно, треба щось купити.

Найприкріше у тому, що він гадки не мав, що потрібно і що цікавить восьмирічного хлопчика. Запитав би в мами, але вона зараз скаже, що все потрібне Данилку купує, що у нього все є.

— Захаре, можна?

Постукавши, у кабінет просунула голову Іринка.

— Заходь. Що таке?

Він механічно подивився на годинник. Ти ба, сьогодні не запізнилась.

— Нічого. Доброго ранку! Я прийшла. Які розпорядження на день?

— Зараз надішлю договори, які треба роздрукувати. Потім сходи у бухгалтерію… — Захар роздав накази, і вже коли Іринка збиралась йти, додав: — А, ще одне. Що можна подарувати восьмирічній дитині?

Вона знизала плечима.

— Гадки не маю. Звідки мені знати?

— Скільки тобі? Двадцять? Ти сама ще дитина, мала б знати.

— Я дитина?! — від обурення Іринка втратила дар мови. — А Рута ні? Вона за мене лише на два роки старша.

— А розумом на цілих десять, — він стомлено зітхнув, повертаючись до своїх паперів.

— Тоді чому не їй даєте завдання знайти подарунок дитині, раз така розумна?

— Бо моя секретарка ти. Завдання я дав тобі. Виконуй. До вечора принесеш мені список цікавих подарунків для восьмирічного хлопчика. Вільна.

Іринка більше не огризалась. Лише розчаровано пхикнула і повернулась на своє робоче місце.

Захар знову взявся за роботу і провів весь день у справах. Вперше за останні тижні повернувся додому навіть раніше, ніж планував.

І вперше за останні тижні не хотів повертатися додому. Ці тижні його за порогом зустрічала мила, ніжна дівчина, яка зігрівала серце і тіло. А сьогодні то була жінка, закохана в іншого.

Знову. Знову жінка, закохана в іншого.

Але все ж цього разу все не так. Цього разу стосунки — домовленість, і Рута не порушить цю домовленість.

Рута — не Уляна.

Він, як завжди, зайшов тихо. Подобалось отак підкрадатись, хвилину чи дві спостерігати, як зосереджено вона готує або шиє, шепочучи щось до себе так тихенько, що й не розібрати.

— Привіт, — цього разу Рута помітила його одразу.

Вона витерла мокрі руки кухонним рушником і підійшла ближче.

— Привіт.

— Зранку ти поїхав, доки я спала. Я не встигла зробити сніданок, тому…

— Нічого страшного. Я поїв на фабриці.

— Ясно.

Між ними залягло мовчання, як буває, коли ввічливі слова закінчилися, а важливі страшно промовляти. Якби було не страшно, Рута зізналася б, що вчорашні висновки про Івана — повна дурня, що її почуття в минулому, що зараз вона думає лише про Захара. Якби було не страшно, він пояснив би, що його серце зараз не на місці через Уляну, через загрозу повторення минулого, але в цьому серці з першого дня є місце для неї, Рути.

— Я поїду до Львова післязавтра на кілька днів. Мушу владнати деякі справи і побачитися з сином.

— З сином?.. — вона перепитала швидше, ніж подумала.

"Точно з сином?", — ось, як хотіла спитати.

Не даремно ж йому телефонувала та жінка, що "привіт, коханий".

— З сином.

— А я?.. Тобто, мені тут…

— А ти… Ти поїдеш зі мною.

Захар прочеканив на видиху, дивлячись на неї гостро, вглиб її очей.

Ні, він не міг залишити її тут саму. Для сімейки, яка може припертися несподівано. Для Дмитра чи ще якого-небудь придурок, який здатен завітати до дівчини в будинок на околиці. Для Івана, для якого Рута так погарнішала.

***

Усього на світі очікувала, а не такого. Рута до кінця не вірила, що ось прямо зараз збирає речі, прямо зараз їде з Захаром до Львова, прямо зараз піднімається ліфтом у квартиру його тітки. Він попередив, що на кілька днів вони зупиняться в тої самої тітки Орисі, яка допомагала йому з облаштуванням будинку. Пояснив, що в дім його батьків не поїдуть, бо він за містом, зручніше буде зупинитись у самому Львові.