Розділ 20

Будинок Мирона Степановича палав так, ніби був сконструйований з безлічі сірників, котрі після того, як зібрали докупи, вирішили одним махом знищити, тож підпалили й споглядали за картиною. Хоч в цьому плані було куди краще, оскільки вже на місці знаходилася пожежна машина, а навколо неї пару чоловіків у спеціальній формі розвели бурхливу діяльність. Очевидно, що пожежники намагалися врятувати ситуацію, в той час, як неподалік знаходилося дві поліцейські машини й біля них тусувалися правоохоронці. Але вони чисто спостерігали за цим фаєр-шоу, максимум переймаючись за пожежників, щоб тим вдалося ідеально спрацювати. Хоча, хтозна, чи у всіх це було на думці, можливо, хтось навпаки бажав, щоб все згоріло дотла. Немає будинку - немає доказів, отже, немає зайвої роботи, якої в поліціянтів і так чимало.

- ТИ!!!

Та була в цьому гармидері ще одна людина, яка не займалася гасінням пожежі, але й до відданих споглядав даного шоу теж не відносилася. Банально просто через те, що це саме цієї людини шоу і горіло.

Мирон Степанович помітив мою появу і ніби розлючений бик помчав на мене, вибалушивши очі до критичного рівня. Ось-ось і вони могли випасти в нього з орбіт та швидше господаря добратися до моїх ніг.

- Спокійно, - я вже прощалася з цим світом, дякувала йому за те, що ми хоча б так і не довго, але взаємодіяли в парі, бо власник палаючого житла явно хотів зімкнути пальці на моїй шиї й позбавити залишків кисню, якого й так тут було обмаль через цю шалену пожежу. Та добре, що не всі здалися завчасно, не всі кинули все напризволяще, тато вийшов переді мною наперед, таким чином перекриваючи дорогу Мирону Степановичу. Рятуючи своє дурне чадо. - Спокійно. Давайте заспокоймося.

- Яке заспокоймося? Яке спокійно? - Цього персонажа б розвернути на сто вісімдесят градусів та підіпхнути поближче до хати, він так завзято плюється, що думаю пару хвилин і самотужки зможе загасити пожежу. Навіть професіонали своєї справи не пригодяться, в мужика слині хоч завались. Бідний татко, приймає весь цей слинявий удар на себе, хоч і на мене потрапило цих пару крапель з пащеки оскаженілого чоловіка. - Ви не бачите, що натворила ваша донечка?

Та ні, з приводу цього ніяких питань не виникає. Тут не тільки я і мої батьки бачать масштаби катастрофи, тут пів цього села це прекрасно спостерігає. Але от тут в іншому заковика...

- Це не Кіра зробила, - в батька на язиці те, що тільки що пронеслося в моїй голові, - її тут не було. Вона ночувала вдома.

- А хто це наробив? Можливо, це я наробив по вашій думці?

- Та ні...

- Стійте! - Я схопилася за руку батька, начебто з секунди на секунду втрачу свідомість, навіть цей мужик закрив свого рота та взяв паузу в обпльовуванні народу. - А де ж дівчата?

"А хто це наробив?"

Мирон Степанович сам того не знаючи привів мій мозок в робочий процес і я згадала про тих, про кого з самого початку мала пам'ятати.

- Які ще...

Мужик ще щось там волав, але я вже спохватилася з місця та помчала до пожежників, поки батьки не прийшли до тями та не зупинили мій порив. Я мала попередити про своїх подруг. Мала їх врятувати.

- Ви куди біжите?

- Там...там..., - я знаходилася в лещатах одного з пожежників, який перехопив мене до того, поки я не підбігла занадто близько до будинку і навпаки потягнув в протилежну сторону від пожежі.

- Дівчино, спокійно, - напевно, цей чоловік не вперше бачив людей в шоковому стані, тому його не сильно й здивувало, коли я не змогла зв'язати навіть пару слів докупи. - Вдихніть, видихніть, а потім скажіть, що хотіли сказати.

- Там десь мають бути мої подруги, - видала на одному подиху після того, як зібрала якомога більше повітря в легені й видихнула цю фразу разом з тим, як і випустила кисень з себе. І тут же опустилася на асфальт, начебто в один момент з повітрям з мене вийшли всі сили, а покинули вони в першу чергу мої ноги, на яких я вже не могла встояти.

- Пригляньте за нею, - пожежник вже відвернувся від мене і кинув цей наказ комусь, хто знаходився на рівні його очей.

- Так, звичайно.

Це були мої батьки, які запевнили чоловіка, що я в надійних руках, а після присіли біля мене, з двох сторін заключивши в такі собі тенета з кінцівок, щоб певно мені знову в голову не встрілило кудись помчати, як це трапилося якусь хвилину тому.

- Що там таке? - А ось і головний верблюд підтягнувся, - куди ти так побігла?

- Там... там...

Я хотіла було повідомити Мирону Степановичу, що там мої дівчата знаходяться у його домі. Що саме там я їх залишила, коли поїхала з Альбіною та Ніколасом до Лії. Що саме там я востаннє бачила свою Ліку, Нату і Віку. Всіх моїх подруг. Яких можливо вже й немає в живих, бо будинок горів, горів куди навіть яскравіше, ніж коли я з батьками сюди приїхала. А у пожежників явно кепсько йшли справи. Вони метушилися туди-сюди, старалися якось врятувати дім, але це більше вже нагадувало агонію, ніж реальні шанси щось виправити.

- Що таке?

Цей вигук змусив мене підійняти голову і через пелену сліз поглянути, чому Мирон Степанович так волає. Хоча, було зрозуміло, чому він так кричить, просто це питання було поставлено так, ніби чоловіка щось ще більше вразило, ніж і так було по факту. І це мене добряче здивувало. Що ще критичнішого й гіршого могло трапитися, ніж будинок у вогні, а всередині нього люди?

- Тобто вода закінчилася? Як це вода закінчилася? Ви що йолопи, чи що? Ви ідіоти?

Господар будинку ще щось кричав, ще десятками гидких слів покрив пожежників, але головне для мене було в першому запитанні. Закінчилася вода?

Останнє, що я пам'ятаю, це розпач мого батька. Батька, котрий завжди тримався позитивної хвилі й не бачив безвихідних ситуацій, наскільки б вони безвихідними не здавалися. А тут... Він повністю сів на землю й накрив голову руками... Це останнє, що я побачила перед тим, як у мене перед очима потемніло, а після й відімкнулося живлення всього тіла, затягнувши в непроглядну темінь. З якої я вийду. Раніше, чи пізніше. А дівчата ні... Вони вже у вічній пітьмі...