Розділ 19

- Кірааааааааааа!!!

Від такого гучного, крикливого будильника я ще ніколи не прокидалася. Я ледве заснула, пролежала певно пару годин в ліжку, витріщаючись в стелю, перед тим, як склепити повіки й нарешті заснути. А тут...

- Твою мати!

Але розкривала я ці самі повіки куди швидше і куди різкіше, оскільки на тому кінці дроту мною явно були не задоволені, а навівало ще більше страху те, що цей крик був чоловічий. Навіть боюся уявити, щоб він зробив зі мною, якби я була поряд. Точно нічого хорошого. Зовсім нічого.

- Це хто? - Розліпити повіки я то змогла, та це не надто сильно допомогло у визначенні того, хто бажає мені всього найгіршого. Не кажучи вже про те, якого милого цей чоловік дзвонив посеред ночі, адже кинувши погляд на кутик мобільного екрана, я побачила, що наразі четверта година. І тут явно не вийде все спихнути на те, що це якийсь тупий розіграш. Хоча я б краще це з радістю зробила, ніж почути наступне.

- Дурепа, що там у вас твориться?

- Та хто ти такий? - Ну, я теж жива людина. З емоціями. З почуттями. Які цей мужик наразі нахабно зачіпає, спочатку згадавши мою матінку, а вже після й мене схарактеризував не надто розумною дівчиною. Кі, та чого ти соромишся? Він напряму назвав тебе дурепою, якою по факту тебе й рахував, судячи з висловів, то якого біса звертатися на "ви"? Переходимо на ти, а потім може й теж почнемо кидатися лайном у відповідь. Бо не зрозуміло з якого приводу такі жорсткі наїзди на мою адресу.

- Мирон Степанович, дурепа!

- Мирон Степанович? - Це власник будиночка, який ми з батьками зняли на моє вісімнадцятиріччя. Не може бути таких збігів відразу в імені та по батькові, це точно він.

- Так, ідіотко! - Але якого біса він так волає, та ще й покриває мене гидкими словами, вперемішку з матюками? - Ще раз питаю - що там у вас твориться?

- У кого у нас? - Я взагалі нічого не розумію. У кого у нас? У мене та у батьків? - І чому ти мене ображаєш? Яке ти маєш право мене...

- Закрий пельку! - Гаркнув чоловік ще голосніше попереднього, чим ввів мене в ступор остаточно. Ще ніколи й ніхто не спілкувався зі мною таким тоном та так зневажливо, тому я й не знала, як поводитися. Кидати слухавку, чи підготувати свою полум'яну тираду й видати її взамін? - Будинок горить, ідіотко!

- Будинок? Горить...? - Я ледве народила на цей світ цих два нещасних словах, а все тіло моментально паралізувало, починаючи від голови й завершуючи пальчиками на ногах воно покрилося льодом. Так само як і ця інформація від макітри й до нижніх кінцівок прямувала й паралізувала страхом. Горить будинок? Як горить? Чому? Той будинок, що ми орендували?

- Гасіть пожежу, дурепи! Всім чим можна! Я вже в дорозі! Ідіотки!

А після настала черга ще купи матюків, яких я навіть до цієї ночі й не знала. Але дуже швидко вивчила, бо цей мій стан наразі ніяк інакше як всіма матюками світу і не опишеш.

- Кіро, що таке? Пожежа? - Мама явно вирішила пожартувати, коли нарешті відчинила дверцята до їхньої з татом кімнати, але мені було не до жартів. Скоріш за все, я лупцювала руками по дверцятах так, що навіть сусіди чули, а от я нічого не відчувала. Ні болю в кісточках рук, ні взагалі свого тіла.

- Так, пожежа, - я певно кивала макітрою, але й цього не пам'ятаю. Нічого не пам'ятаю. Крім того, що горить будинок Мирона Степановича.

- Де? - Тато, явно вчувши цю новину й тембр мого голосу, який зривався на схлипи, вже був готовий летіти будь-куди, аби розв'язувати проблеми. Хто-хто, а батько довго не розхитувався, готовий кинутися хоч куди, аби все зупинити, виправити, врятувати.

- Мирона Степановича дім...

Я ніби повідомила найголовніше, все, що від мене залежало, і після цього моя свідомість відімкнулася з реальності, стрибнувши в якийсь басейн незвіданості. Я нічого пригадати не можу. Не того, як опинилася в автомобілі батька. Ні дороги, до будинку на березі річки. Нічого. Взагалі повний нуль.

Прийшла до тями тільки тоді, коли побачила наслідки катастрофи... Мирон Степанович мав повне право так мене ображати й крити матюками, я його чудово можу зрозуміти, бо це був жах. Жах наяву.