Розділ 15

Тут же відскакую від Ніколаса, ніби він заражений смертельною хворобою, яка завиграшки може передатися і мені. Буквально навіть через повітря. Повітряно-крапельним шляхом.

- Що трапилося? - Звичайно, така моя дивна поведінка не пройшла повз чоловіка, який збентежено вдивляється в очі, намагаючись усвідомити, яка муха вкусила мене. Муха цеце? Чи яка там приносить біду? А Маша навіть відійшла від мене подалі, явно не бажаючи разом зі мною їхати в божевільню. За мною, по її думці, санітари вже виїхали.

Та реакція цих двох мені маловажлива в цю мить, куди вагоміше для мене, що подумає Альбіна про ці мої обійми з її нареченим. Тим паче після тих провокаційних питань в будиночку. Після відповідей, які я не озвучила, але для всіх і так все банально зрозуміло.

- Кіро, та що там? - Ніколас бажає докликатися чи то до мого мозку, чи то хоча б до моїх вух, але розуміючи, що його слова мають практично нуль ефекту, розвертається і дивиться в ту ж сторону, куди і я витріщаюся.

Та де ж сестра? Вона ж ніби була за тим дерево, вірно? Чи за тим іншим? Та взагалі не надто і важливо, якщо взяти до уваги той факт, що ні за одним деревом, ні за іншим її немає. Я навіть роблю пару кроків в сторону, а потім в протилежну в разі якщо Альбіна заховалася там і не хоче виходити. Хоча... Це так не притаманно для неї. Вона б навпаки вискочила звідтіля та влаштувала б мені веселе життя, якби їй щось не сподобалося. А оскільки нічого такого не відбувається, то значить це вже такі реалістичні галюцинації відвідують мою бідну голівоньку.

- Та то здалося, що здоровезний пес вирвався від господаря та мчав сюди, - я знаю, що це звучить дуже по-ідіотськи, бо навколо ні душі. Ні людської душі, ні собачої. Та все ж це все одно куди краще, ніж висловлювати те, що ніби то я побачила рідну сестру й боялася, що вона мене застала в обіймах свого нареченого.

Відразу два питання тоді стає на порядок денний. Що тут такого поганого в майже родинних обіймах, як подяка за подарунки? А друге питання випливає з першого - якщо я бачу в цьому щось погане, то чого ж тоді все-таки поперлася затискатися з Ніколасом, а не обмежилася просто банальним "дякую"?

- Та ніби нікого немає, - чоловік оглядається навколо, а після переводить на мене збентежений погляд, не знаючи, як це сприймати.

- Я ж і кажу - здалося, - забирай ці подарунки та прямуй туди, де ти наразі й маєш знаходитися. Чи ти вже забула з якою ціллю сюди приїхала? Зібрати сюрпризи та втішити Машу? Чи, можливо, є куди вагоміша причина, по якій ти залишила своїх гостей і помчала пізно ввечері чорт знає куди? - Гаразд, я тоді пішла. Машо, до зустрічі.

Розвертаюся до дівчини, яка вже певно як і я забула яка була першочергова ціль відвідин даної лікарні. Я ніби й не проти відвернути її від поганих думок, але явно не ціною драм між мною та нареченим моєї рідної сестри.

- Так, так, звичайно, - Маша з побоюванням, чи справді зі мною все добре в плані мізків, але все ж таки підходить та обіймає. Я думала, що це в неї прилив ніжностей відбувся, а виявилося зовсім інакше. Дівчина максимально притиснулася до мене, щоб прошепотіти наступні слова прямо мені у вухо. Я так розумію, щоб Ніколас не почув. Щоб це залишилося тільки між нами. - Заздрю білою заздрістю, подруго.

І після тут же відлипла, залишивши мене в невіданні.

- Бувайте, - звичайно, я нічого не зрозуміла, що Маша намагалася мені донести цією фразою. Так само я і проігнорувала її допитливий погляд, яким вона мовчки ставила питання, чи я усвідомила, на що вона натякає.

Наразі я була сита по горло цими загадками, що з боку дівчини, що зі сторони Ніколаса, який незрозуміло навіщо притягнув цей букет та підвіску. В мене була інша ціль, тож поспішно розпрощавшись з обома, я вирушила до подруги і її матері, а головне до їхньої маленької Софійки, яка не грала в різного роду ігри, як це робили дорослі, а просто хотіла жити. Банально хотіла радіти цьому життю. Насолоджуватися ним якщо не сповна, то хоча б частково.

Чи величезне це бажання? Ні, начебто ні, цілком реальне, звичне для кожної людини у цьому світі, правда у випадку цієї маленької дівчинки воно таке враження було непідйомне, адже я застала Лію знову в сльозах. Подруга згорбилася на канапі, як ніби старенька бабуся й схлипувала у свої долоні, а її мати зважилася тільки на два слова. На два слова, які сто відсотків крутилися й у свідомості Лії, просто вона не могла їх виголосити вголос. Бо йшлося про її дитину. Про її маленьку донечку, яка балансувала на межі між життям та... Не життям.

- Це жах... - хрипом вирвалося з Галини Василівни, окреслюючи повну картину кошмару, в який втрапила маленька Софійка...