Глава 7

Аліна уважно слухає мене, деякі поради записує в телефон. Вона молода дівчина, на її місці я би скористалася звичайним паперовим блокнотом. Цікаво, зараз взагалі від руки пишуть чи все замінили технології? Треба у Руслана спитати. Чи він у цьому не розбирається?

З нашої останньої зустрічі минуло три дні. Я, звичайно, не чекаю на телефонний дзвінок або повідомлення від нього. Розумію, що у нашій ситуації це недоречно.

— Сподіваюся, це все? — жалібно вимовляє Аліна.

— Поки так. Хіба ти не хочеш стати начальницею? — обводжу рукою свій кабінет, усміхаюся іронічно. Насправді ця робота досить важка. Аліна іноді підміняла мене, але тепер вона стане повноцінною адміністраторкою.

— І так, і ні. Я трохи нервуюся, — зізнається Аліна. Вона трохи розминається з правдою. Дівчина вона амбітна, пробивна, смілива та комунікабельна. Я відчуваю, що вона народилася для керівницької діяльності.

— Ти впораєшся.

— Думаю, так, — киває Аліна. — А чому ти стільки вихідних береш останнім часом? Щось із Льовою?

— Ні, з ним все добре. Мені не під силу працювати, як раніше, — поправляю волосся і, замислившись на мить, зізнаюся: — Я вагітна.

— Нічого собі! — присвистує Аліна. — Вітаю! Ти, мабуть, дуже щаслива? Ти ж любиш дітей.

— Я поки не усвідомила, що моє життя ось-ось зміниться. Але щастя… так, його я відчуваю щодня. Знаєш, ця вагітність змушує мене на багато речей подивитись по-іншому.

— На що саме?

— Я люблю свою роботу, але останнім часом живу нею, а це не зовсім правильно. Треба більше уваги приділяти синові, та й собі теж. Якось так.

Не знаю, чому я була відверта. Не планувала щиро говорити з Аліною, але я їй довіряю, ми з нею завжди на одній хвилі.

— Може, ти старієш? — жартома питає Аліна. — Я ось про сім'ю та дітей взагалі думати не хочу! Мені б спочатку кар'єру побудувати.

— Не вважаю, що річ у старості. Я взагалі у всьому звинувачую кляті гормони! Розбушувались вони, зарази неприємні, а я нічого з ними зробити не можу.

— Невже всі вагітні дівчата божеволіють? — здивовано скидає брови Аліна. — Ну, вірніше, змінюються через гормональні сплески?

— За всіх не скажу, але я у собі зміни дуже явно відчуваю. А що, тебе це лякає?

— Ага, я хотіла б володіти собою в будь-яких ситуаціях, а виходить, що тобою гормони керують і ти собі не належиш.

— Когли ти говориш про вагітність, це звучить як суцільний жах та кошмар, — сміюсь я. — Насправді все не так і погано.

— Але перевіряти це я, звичайно, не буду, — закінчує Аліна.

Додому я повертаюся раніше, ніж звичайно. Хочу провести цей вечір із сином.

У квартирі темно, а з кімнати Левка долинає гучна, божевільна музика! Сучасний реп – явище своєрідне, я не завжди його розумію, але смаки сина засуджувати нізащо не буду! У школі я слухала рок-групи: важкий метал, готику і навіть емо. Нинішня молодь надає перевагу кальянному репу та тиктокерам. Що ж, у кожного покоління свої кумири, і це нормально.

Я з силою тарабаню у двері, щоб Левко мене почув. У нас працює негласне правило: ми не вриваємося до кімнат один одного. Якщо закрито, треба постукати і дочекатися, поки тобі відкриють. Особисте місце необхідно всім, не тільки дітям.

Зрештою музика затихає, і Левко відчиняє двері. Буркає щось невиразне і киває, мовляв, заходь. Відразу розумію, що син не в настрої, він свої емоції ніколи приховувати не вмів.

Сідаю на ліжко, на всі боки оглядаюся. Речі розкидані, портфель валяється на підлозі, одяг недбало кинуто на спинку крісла. На Левка це не схоже, він хлопчик акуратний та дисциплінований. Я й то більша нечупара, ніж він.

— Ти рано сьогодні, — кидає Левко. Він сидить за столом і прокручує стрічку із рекомендаціями ютуба.

— Тепер так завжди буде.

— Чого це?

— Бо складно у моєму стані перебувати на нервовій роботі.

— Ясно, — хмикає Левко. — Значить, заради цієї дитини ти згодна менше працювати.

Його тон — звинувачуючий, зухвалий. Я на мить прикриваю очі, збираюся з думками. Тяжко чути подібне від сина. Відразу накочує почуття провини і хочеться обуритися, захищати себе та свій вибір.

— Останнім часом я справді багато працюю. Потрібно пригальмувати.

— Угу.

— Постійна зайнятість мені потрібна, щоб забутись і ні про що не думати. Як тільки у мене з'являються довгі вихідні, я одразу відчуваю тривогу. Мені нудно та незатишно без вічних турбот. Але це ніяк не пов'язано з тобою, любий. Ти ж знаєш.

— Ага, — продовжує він у тому ж тоні.

— Останні два місяці були важкими для нас.

— Для мене, мамо, вони були важкими, бо ти цілодобово пропадаєш на роботі! — Левко б'є долонею по столу і розвертається до мене. — Але до того все було нормально, ти часто сиділа вдома, ми гуляли разом і веселилися. Чому ти стала такою працелюбною?

— Не знаю, сонечко.

Левко має рацію, в останні місяці я жила роботою. До відпустки у мене була помічниця, Стася, яка успішно заміняла мене і була другою адміністраторкою. Але вона звільнилася з особистих причин. Банально — вийшла заміж і захотіла змінити діяльність. І коли я повернулася з відпустки, то вирішила все розгрібати сама. Володимир був проти, але я наполягла на своєму. І в результаті забула про все на світі, крім ресторанних проблем.