Коли ми вже їхали додому, я поглянула на Миколу і сказала те. що вже якийсь час хотіла запропонувати, але не наважувалася:
— Може, ти переїдеш тепер назад до нашої квартири?
— Можна, — він усміхнувся. — Блін, все ж скільки ми себе весь час накручуємо а потім всі ці проблеми. Треба буде перевезти речі до того, як малий приїде.
— Так, — кивнула я. — Ми ж уже помирилися, то немає сенсу жити окремо. Знаєш, я дуже щаслива, що все склалося кращим чином. Можливо, ця сварка нам була потрібна, щоб краще зрозуміти свої почуття і цінності… Якби ми були не важливі одне одному, то не стали б миритися, правда?
— Так, це сто відсотків, — він теж кивнув. — Ти дуже важлива для мене… Завжди була і завжди будеш, що б не трапилось, Кіро.
— Ти теж мені важливий, — я зазирнула йому в очі, бо він саме повернув голову до мене, і сказала: — Я кохаю тебе. Вибач, що не говорила тобі цього раніше… Думала, що чоловікам ці всі зізнання не потрібні, для них головне — тільки секс. Але я була не права. Кожній людині незалежно від статі потрібні і слова про кохання, і обійми, і інтимні стосунки, і просто підтримка в різних складних ситуаціях. А якщо чогось із цього не буде, то й невдоволення накопичуватиметься, і вийде те, що сталося з нами... Не хочу, щоб це повторилося, тому тепер завжди буду говорити тобі про все, що відчуваю…
— Я теж, — на світлофорі він подався до мене і коротко чмокнув мене в губи. — Почуваюсь, ніби у мене відкрилось друге дихання до життя. Це завдяки тобі.
— Тепер все буде по-іншому, і в роботі, і в родині. Все буде добре… — сказала я.
І тут у мене задзвонив телефон. Я відкрила сумочку, дістала мобільний і побачила на екрані номер Віталія. Можна було просто вимкнути телефон і сховати його, нічого не кажучи Миколі. але я більше не хотіла нічого приховувати від нього.
— Це Віталій, — сказала я. — Мій шеф.
— Той самий, — Микола зітхнув. — Ну, відповідай, може це по роботі.
— Я скажу йому, що ми помирилися, і що ти знову житимеш зі мною, — відповіла я. — Не буду нічого приховувати. Можу навіть увімкнути гучномовець.
— Не треба гучномовець, все нормально. Тобі не треба переді мною виправдовуватись, — похитав він головою. — Я тобі довіряю.
— Дякую, — я усміхнулась йому і прийняла виклик.
— Привіт, — сказала Віталію, почувши його голос у слухавці.
— Привіт, як твої справи? — запитав він. — Давно не спілкувались. Може, сходимо кудись?
— У мене все добре, ось їздили з Миколою в табір до сина, зараз повертаємось додому. Я хотіла сказати… — я зробила паузу, відчуваючи якусь внутрішню напругу через те, що маю зараз зробити боляче Віталію, але так буде краще для нвс усіх. — Ми з Миколою помирилися і вирішили не розлучатись. Він переїде назад до нас. І про дитину я розповіла…
— О… Зрозуміло, — він зітхнув. — Ну, це твій вибір.
— Я дуже тобі вдячна за підтримку у важкий для мене період, знаю, що засмутила тебе… Але не хочу кривити душею, бо я кохаю Миколу і хочу бути з ним… — коли я сказала це, то мене охопило полегшення. Немов якийсь важкий камінь звалився з плечей.
— Ясно, — відповів він. — Добре, тоді хай все у тебе буде добре. Але якщо що, ти знаєш мій номер.
— Так, хай у тебе все теж буде добре! Ще раз дякую за розуміння…
Я завершила розмову і поглянула на Миколу:
— От, тепер тобі вже не треба хвилюватися через це…
— Дякую, — він усміхнувся. — Мене дійсно це трохи хвилювало, хоч я тобі і довіряю. Але коли людину кохаєш, крапля ревнощів це цілком нормально, певно.
— Думаю, так, головне щоб ці ревнощі не псували життя. А так вони як спеція — якщо додати дрібочку перцю до страви, стає смачніше, але коли сипнути щедрою рукою — їсти стане неможливо…Я постараюся більше не давати тобі приводів для ревнощів…