21. Кіра. Важливе рішення

Коли Віталій сказав, що я просто звикла до Миколи, і що мені потрібно відпустити ситуацію, раптом на мій телефон прийшло повідомлення. Я глянула на екран — писав Микола. Він вирішив піти й напитися, нічого кращого не придумав. Я не могла не відповісти йому. А потім захопилася листуванням і на якийсь час забула, що Віталій поруч і терпляче чекає. Коли я підняла голову від телефона і зустрілась із ним поглядом, мені стало незручно. 

 — Ой, вибач, це Микола написав, — винувато сказала я. — Я все ще від нього залежна, мабуть…В тому плані, що хвилююся, чи в нього все гаразд і відчуваю відповідальність, — додала, щоб він не подумав, що я маю на увазі якусь пристрасть. 

— Ну, це нормально, певно, — він кивнув. — Ви ж не чужі люди. Все одно у вас спільна дитина. 

 — Він іноді сам як велика дитина, — я розвела руками. — От зараз сидить у барі і п’є. Мабуть, почувається покинутим через те, що я пішла на побачення…

— Але ж він сам тебе покинув, хіба ні? З того, що ти мені розповідала, я так зрозумів, — пояснив Віталій.

 — Ага. зібрав уночі речі і пішов, я прокинулась, а його немає… Але. схоже, тепер він уже шкодує про це. Тільки ж не скаже прямо, гордість не дозволяє, тому й ходить коло та навколо…

— Але ти не шкодуєш? Ти ж не хочеш, щоб він повертався? Все ж, така поведінка, ця нестабільність будь-кого розхитає і розізлить. 

Я мовчала. Мені дуже хотілося, щоб Микола повернувся. Але сказати це Віталію було незручно. Все ж, він мав надію, що я переживу це розлучення і зможу бути з ним. 

 — Я зараз сама не знаю, чого хочу, — сказала зрештою. — Настрій міняється по сто разів на день. То почуваюся ніби звільненою і мені стає легко, то знову “накочує”. і я сиджу плачу… Сподіваюся, це минеться. 

— Минеться, не переживай, — він торкнувся моєї долоні. — Все буде добре, просто треба, щоб пройшов час…

 — Дякую, — я усміхнулась йому. — Ти мені дуже допомагаєш. показуючи на своєму прикладі, що все можна пережити, і де закінчується одне життя, починається нове. Мабуть, мені не варто чіплятися за минуле, хоч і часом дуже хочеться..

— Так, просто спробуй жити далі, перегорнути сторінку. З чистого аркушу починати страшно, але не завжди все так погано, як собі це уявляєш, — він трохи стис мою долоню в своїй. 

Я відчула велику вдячність до нього. Подумала, що він ділиться зі мною своїм теплом, нічого не вимагаючи навзамін і не кваплячи подій. Микола ж, навпаки, сам вимагав до себе уваги, але я не могла відштовхнути його, я тільки зараз зрозуміла, як дуже його кохаю. 

Дивно, що поки ми були разом. Микола дратував мене, я думала про те, що добре було б, аби він залишив мене в спокої, відчувала, що ми різні люди і між нами немає ніякого душевного зв’язку, тільки звичка… Але варто було йому піти — і я зрозуміла, що те все було лише моїми якимись захисними реакціями, а не істинними почуттями. Бо насправді я кохала його — таким, який він є. з усіма його недоліками… І я дуже хотіла народити цю дитину. Ні, я не зроблю аборт, це усвідомлення прийшло якось зненацька, так, немов якийсь голос у моїй голові сказав ці слова. І від цієї думки мені одразу стало легше, ніби саме прийняте рішення скинуло з плечей тягар невирішеності. Разом з Миколою чи окремо, але я народжу цю дитину, вона має право на життя, якщо вирішила прийти у цей світ в такий нелегкий час…

 — Ти допоміг мені прийняти одне важливе рішення. — сказала я. дивлячись на Віталія і відчуваючи, як на мої очі  навертаються сльози…

— Кіро, ти чого? — він, здається, розгубився. — Я тебе засмутив? 

 — Ні, навпаки, — я усміхнулась.  — Я…у мене була така ситуація, що треба було дещо вирішити, а тепер, після розмови з тобою, все стало на свої місця…