18. Микола. "Хочеться чи необхідно?"

Я знав, що вона мала йти на побачення, вона мені це сказала ще коли я заходив. Вона була готова виходити з дому, але замість того ми провели разом півгодини і своєму хахалю вона навіть не писала, хоча, може і писала, поки я ходив до спальні?

Певно, це був він? 

Я поглянув на Кіру і побачив, що на її обличчі відбилася невпевненість. Зрештою вона все ж прийняла виклик. 

 — Алло, — сказала тихо. 

Потім послухала трохи свого співрозмовника і відповіла:

 — Так, я скоро буду. Вибач, що трохи затрималась. 

— У вас все серйозно, я так розумію? — запитав я, коли вона прибрала телефон від вуха. Не дивився на неї, не міг. Певно, боявся побачити в її очах жалість.

 — Я ще сама не знаю, — коротко сказала Кіра. — Віталій, певно, розраховує на серйозні стосунки. А я… мабуть, зараз взагалі боюся прив’язуватися до когось знову. 

"А ти ніби вагітна не розраховуєш…." — додав я подумки. 

Але не став говорити це вголос. Це не моя справа. І я не мав приносити Кірі ще більше клопотів.

— Зрозуміло. Ну, ходімо, не буду змушувати твого кавалера чекати, — я швидко доїв борщ і поставив тарілку в посудомийку. — Дякую, було смачно. 

 — На здоров’я, — вона усміхнулася, як мені здалося, з полегшенням. — Приходь ще, я залюбки приготую щось, ми ж не чужі люди. Не хочу, щоб ми сварилися. 

— Ти це просто з ввічливості кажеш? — запитав я, підійшовши ближче до неї і зазирнувши їй в очі. 

 — Чому з ввічливості? Мені хочеться бачитись з тобою. адже це все одно буде необхідно, коли Назар повернеться. Хай ми розлучимось, все одно заради сина потрібно підтримувати стосунки…

— Хочеться, чи необхідно? Це різні речі, — я зітхнув. 

 — Хочеться, — сказала вона, глянувши на мене спідлоба. — А тобі ні?

— Мені хочеться, — я кивнув. 

"Але мені буде боляче бачити тебе, коли ти готуєшся на побачення, чи ще щось таке, хіба ти цього не розумієш…" — вголос я цього не сказав. Я взагалі не хотів, щоб вона зараз йшла до іншого… 

 — Тоді приходь завтра ввечері, я приготую щось смачненьке, можна буде подивитись телевізор, тобі, мабуть, нудно самому, — сказала Кіра і ледь почервоніла. 

— Добре, я прийду, — я кивнув. 

Телефон Кіри знов запілікав, але це був сигнал повідомлення, а не дзвінка. Може, той придурок знов… 

Я зітхнув.

Кіра поглянула на екран і  сказала:

— Назар пише, питає, чи ми приїдемо на вихідних, діти підготували якусь виставу і запрошують батьків.  

— Можна і поїхати, я тільки за, — я кивнув і одразу усміхнувся, чомусь був радий, що то не придурок писав. Та і взагалі, це була можливість провести трохи часу разом з Кірою. — Але ж тоді нам доведеться робити вигляд, що ми ще не ну… що ми разом ще? 

— Так, мабуть, — вона зітхнула. — Тоді я нічого не плануватиму на вихідні, поїдемо провідаємо сина. Здається, йому подобається в таборі. Хочу, щоб всі ці проблеми не затьмарили йому дитинство…

— Ну, після табору вже ми навряд зможемо це приховувати. Але зараз дійсно це, певно, найкращий варіант, — я кивнув знову. Ми вже стояли в коридорі. Мені капець як не хотілось віддавати її тому гаду зараз. Але Кіра  нетерпляче поглянула на годинник, іце був знак, що мені пора йти.  

Ми вийшли з квартири разом. Я викликав ліфт, поки Кіра зачиняла двері. Потім зайшов в ліфт, коли він приїхав.

— Заходиш? — запитав її. 

 — Так, — кивнула вона. — Дякую. 

Ми їхали в ліфті мовчки, а коли спустились, то пішли до виходу з підʼїзду. Кіра сказала:

 — Дякую, що ти зрозумів мене… 

— Хіба зрозумів… — я зітхнув. 

Але саме в цю мить вона вже відчиняла двері підʼїзду і я побачив, що там стоїть той її колега з букетом білих троянд. 

Кіра підійшла до нього, якось винувато озирнувшись на мене, він вручив їй квіти, і вони пішли до його машини, припаркованої біля під’їзду, а я залишився стояти біля дверей…