14. Микола. Неприємності на роботі

Я поїхав на роботу пізно. І нікого, окрім секретарки, не попередив. Зазвичай я ніколи не запізнювався, все робив вчасно і дуже чітко. Шеф за це мене дуже цінував, ніби. Хоча… Він був доволі молодий, фірма йому дісталась в спадок, так би мовити.  І без нас, топ-менеджерів з досвідом, він би навряд впорався з мережею.

Але коли я якраз виходив з ліфту на своєму поверсі, то зіштовхнувся з ним. 

— О, Приходько, нарешті, — він насупився. — Чому я маю тебе шукати по всьому поверху? Ти запізнився, щойно прийшов? Як це розуміти, у тебе що, з обіду робота?

Його зверхнє ставлення бісило. Я авжеж, чув, що він деколи був не в гуморі і отак відривався на всіх, але щоб настільки… Певно, раніше до мене просто не було за що придертись.

— У мене були сімейні обставини, — процідив я крізь зуби.

 — У тебе вічно якісь відмовки, а обставини лише одні — небажання працювати! Треба переглянути преміювання в кінці місяця і викреслити зі списку різних нероб, — буркнув він. 

"Ніби ти сам хоч щось тут робиш", — сказав я подумки. Але не став сперечатися. Не хотів зараз вилетіти з роботи. 

— Я піду на робоче місце, — буркнув я. 

 — Давай, — він тут же втратив до мене інтерес. Був свого роду енергетичним вампіром, який ніби підживлювався від негативу… — І не запізнюйся більше!

Я пройшов до свого робочого місця і почав працювати. Настрій був кепський, все сьогодні пішло наперекосяк. Хотілось написати Кірі, але після того, на якій ноті ми розійшлись, це було, певно, недоречно. 

І тим не менш, всі свої питання я повирішував швидко і встиг все, хоч і прийшов пізніше. 

Коли вже йшов до ліфту і проходив повз кабінет боса, то мимоволі почув обривок розмови.

— А нагадай, за що цей Приходько в нас в топі менеджменту? Він якийсь непунктуальний. І зверхній. 

— Мені теж він не подобається. Може, його  понизити в посаді? 

Я підтис губи. Якщо вони це зроблять, клянусь, піду геть, хай самі розбираються з усім… Побачимо, як вони впораються. 

Я не став слухати далі. 

Пішов до машини, потім поїхав до квартири. Тільки під будинком зловив себе на думці, що в супермаркет я так і не зʼїздив. 

Отже, треба було зайти в кафешку. 

Коли я зайшов туди, цього разу людей було більше. Але і Саша була не сама, з нею був якийсь хлопець і вони працювали вдвох. 

Я сів за столик і Саша майже одразу помітила мене і підійшла:

 — Рада бачити постійного клієнта. — вона усміхнулася мені. — Що будете замовляти?  

— Та щось би перекусити, на ваш смак, — я теж усміхнувся, але усмішка та була втомленою.

 — Сьогодні дуже смачна запіканка, — сказала вона. — Принести? І ще, якщо ви любите перше, є солянка. 

— О, я не знав, що тут є і перші страви. Давайте, — я кивнув. 

 — Так. віднедавна стали готувати, бо багато клієнтів люблять з’їсти домашнього борщику, а самим готувати немає часу, вони переважно зайняті люди, як ви…. Ви тільки з роботи? Виглядаєте втомленим…

— Так, не дуже хороший день на роботі, — я зітхнув. — Я прийшов сьогодні пізніше і почув, що малолітка-шеф хоче мене перевести. А я топовий менеджер мережі. У них половина контрактів за моєю допомогою влаштовано.

 — Ой, на жаль, таке часто буває, що шеф не злюбить когось і починає виживати… У мене один друг через це написав заяву на звільнення і, знаєте, він відкрив власний бізнес. Тепер каже, що вдячний шефові за таке погане ставлення, бо інакше не наважився б піти з “зони комфорту” і спробувати щось нове! 

— Я довго відкладав гроші, правда, — сказав я замислено. — Правда, думав купити ще одну квартиру, щоб зробити вкладення. 

 — Може, вам теж варто спробувати відкрити власну справу? Тоді не буде постійного дискомфорту від спілкування з неприємною вам людиною… — замислено сказала Саша. 

— Навіть не знаю. В принципі, я вже практично керував фірмою. То може це не така вже й погана ідея, — розмірковував я вголос.

 — Якщо є досвід, то тим більше потрібно наважитись, — впевнено сказала Саша. — Я  й сама мрію колись відкрити власний ресторан. От лише трохи розберуся, як це зробити, щоб не прогоріти. Кажуть, можна взяти грант…

 —  Я думав, це ваш заклад? Чи ви маєте на увазі відкрити щось більше? — поцікавився я. 

 — Ні, це не моє кафе, я просто наймана працівниця. — вона усміхнулась. — Але впевнена, що рано чи пізно зможу відкрити власну справу. І ви обов’язково йдіть до своєї мети. Життя коротке, краще спробувати все, ніж потім жалкувати, що не наважився…