13. Кіра. Розмова з мамою

Хоч як би ми не сварилися до цього, я не очікувала, що Микола так вчинить. Коли він вирвав у мене з рук телефон, то  я відчула, що готова його вбити. Яке він мав право лізти в моє життя? 

Далі все розвивалося якось занадто швидко, мабуть, ми обоє були надто заведені і шоковані — кожен по-своєму. 

— Ти все ще моя дружина, я переживав за тебе! — він підвищив голос.

 — Переживав, що поки ми не розлучені, дитину запишуть на тебе? — запитала я. — Не бійся, ми розлучимося швидко, і я не буду тобі надокучати…

Розуміла, що цими словами спалюю останні мости між нами. І раніше звістка про мою вагітність ще могла бути приводом для примирення, але з цієї миті все змінилося, це була ніби “точка неповернення”, і ми обоє це розуміли. 

Він шоковано дивився на мене, а потім вклав телефон в мої руки і розвернувся до дверей. 

Мені хотілося гукнути його. щоб він залишився, хотілося все пояснити, але я мовчала, не могла промовити жодного слова. Лише сльози котились з очей. 

Він постояв так якусь мить, а потім відчинив двері і пішов зачинивши їх за собою.

Я без сил опустилася на пуфик у передпокої, і затулила обличчя руками. Все було закінчено, тепер мені залишалися тільки спогади… І як на зло, пам’ять підкидала ті моменти, коли поруч з Миколою я почувалася щасливою. Народження сина, як він зворушливо турбувався про маленького Назара, як ми всі разом їздили на море…

Чомусь. коли я вирішила розлучитися, я тримала в голові лише образи і невдоволення своїм чоловіком, а зараз. коли я його остаточно втратила, негатив кудись зник, а навпаки, прийшли думки, що у нас було не все так погано… Може, мені не треба було гарячкувати…

Цієї миті телефон, який я досі стискала в руці, подзвонив. Я з якоюсь надією глянула на екран,подумавши, раптом це Микола трохи охолов і хоче спокійно поговорити?

Але це була моя мама. Треба було відповісти, бо вона просто так не заспокоїться, набиратиме мій номер знову і знову, я її добре знала. Якщо їй щось потрібно від мене, вона не відступиться. 

 — Алло, слухаю, — я з усіх сил намагалася, щоб мій голос не тремтів і був спокійним. 

 — Ти не забула, що в тата ювілей у суботу, ми чекаємо на вас із Миколою! — сказала мама, одразу переходячи до справи. 

 — Не забула, — насправді у мене це вилетіло з голови, за всіма переживаннями і неприємними новинами, але я не могла зізнатися в цьому мамі. 

— Що в тебе з голосом? Ти що, плачеш?

 — Трохи… Мамо, я приїду сама, Миколи не буде, — вирішила не кривити душею, все одно рано чи пізно вони дізнаються. що ми розлучаємось. 

— Що у вас трапилось? — запитала вона. — Він що, зрадив тобі?

 — Ми розлучаємось, — видихнула я. — Не знаю, чи зрадив… Каже, що ні. але він пішов від мене, забрав свої речі уночі, коли я спала…

— Значить, у нього зʼявилась коханка… От же ж кобель! — вигукнула вона. — Певно, його секретарка! А я казала тобі, що хай він візьме нормальну якусь дівчину, а не ту з губами! 

 — Я ж не його кадровик, щоб шукати йому секретарку, — сказала я. — Та й це б нічого не змінило. Якщо він більше не хоче зі мною жити, неважливо, чи пішов він до когось. чи пішов просто так… 

Думала, чи сказати про свою вагітність, але була впевнена, що мама скаже, щоб я залишала дитину, мовляв, таким чином можна змусити Миколу повернутися. А я не знала, чи хочу, щоб він повертався, якщо він ненавидить мене… Я взагалі зараз нічого не знала, була дуже розгублена… Мені хотілося, щоб хтось вислухав мене і сказав, що я маю робити, але навряд чи мама була такою людиною…