Розділ 16

Платон

Сім місяців минули як один день, залишивши далеко позаду істерики Анни, тінь Олексія та брудні привиди минулого. Мій маєток, який раніше здавався просторим і холодним, тепер дихав абсолютно іншим життям.

Аля була на тридцять четвертому тижні. Вона сиділа на килимі у вітальні поруч із кількома розкритими коробками й намагалася розібрати стопку крихітних комбінезонів. Набряклі пальці працювали повільно, а важкий, круглястий живіт, який вже важко було сховати навіть під моїми об'ємними светрами, суттєво обмежував її рухи. Дівчина тихо стогнала щоразу, коли намагалася нахилитися за черговим пакунком.

– Алю, я ж просив зачекати на мене, – я м'яко відсунув коробку вбік і присів поруч на підлогу, легко перехоплюючи її за зап'ястя. – Тобі не можна так нахилятися. Спина потім знову болітиме.

Ластівка втомлено притулилася потилицею до мого плеча й важко видихнула.

– Я просто хотіла скласти речі в пологовий, Платоне... – пробурмотіла дружина, прикриваючи очі. – Лікарка сказала, що сумку треба зібрати заздалегідь. А я дивилася на ці конверти й пелюшки... і мене охопила паніка, що ми нічого не встигнемо.

– Ми все встигнемо, – обережно поклав долоню на її живіт. Навіть крізь тканину я миттєво відчув сильний, наполегливий поштовх під долонею. Малюк усередині прокинувся й протестував проти тісноти. – Бачиш? Він повністю згоден із татом.

Аля засміялася, і цей звук миттєво розвіяв рештки її тривоги. Вона поклала свою долоню поверх моєї. За ці сім місяців її обличчя трохи округлилося, щоки набули здорового рум'янцю, а в очах більше не було того дикого, сполоханого страху, з яким вона колись переступила поріг мого дому. Вона нарешті розслабилася. Повірила, що тут її ніхто не скривдить і не використає.

– Він сьогодні немилосердно штовхається під ребра, – скаржилася вона, обережно змінюючи положення й витягуючи затерплі ноги. – І печія дістала... Я вже чекаю не дочекаюся, коли зможу лягти на живіт і поспати.

– Скоро, мила. Зовсім скоро, – я підвівся сам і обережно підхопив її під лікті, допомагаючи підвестися з підлоги. – Ходімо на крісло. Я складу ці речі сам за списком, який ти написала, а ти відпочинеш.

Я усадив її в глибоке крісло, підмостив під спину подушку  і простягнув склянку води кімнатної температури.

Вона вдячно посміхнулася, роблячи дрібні ковтки, і спостерігала за тим, як я – дорослий, серйозний чоловік із сивиною на скронях – намагаюся розібратися у розмірах дитячих бодіків і пелюшок.

– Платоне... – покликала Аля за кілька хвилин.

Я відвів погляд від дитячого одягу й подивився на неї:

– Що таке? Знову болить?

– Ні, – вона похитала головою, і її погляд став дивовижно теплим. – Дякую тобі. За турботу. За те, що з тобою я більше нічого не боюся.

Відклав коробку, підійшов до крісла, опустився на одне коліно:

– Це тобі дякую, Алю. Ти подарувала життя цьому будинку.

Ластівка простягнула руку й торкнулася моєї сивини на скронях, стираючи рештки моєї давньої самотності. У цьому тихому, затишному жесті було більше сенсу й пристрасті, ніж у будь-яких обіцянках. Сім місяців тому я вирвав її з рук минулого, обіцяючи захист. Але насправді це вона врятувала мене – від самого себе, від порожнечі, від холоду будинку, який раніше був лише стінами, а тепер став справжньою домівкою.

Згодом, уже на заході сонця, коли втома взяла своє, Аля заснула в кріслі. Я не став її будити. Обережно накрив пледом, присів поруч на килим і дивився, як рівно піднімаються її груди, як рухається під тканиною наш син, нагадуючи про своє швидке з'явлення на світ.

За тридцять років я бачив чимало перемог, але ця – найважливіша. Я виборов для неї спокій. А вона подарувала мені майбутнє. Торкнувшись губами її теплої долоні, я мовив у тишу кімнати:

– Дякую тобі за все, моя ластівко. За те, що повірила мені, і за те, що навчила мене кохати знову.