Розділ 15

– Старий збоченець! – зривається Анна на неконтрольований виск, втрачаючи рештки глузду від поразки. – Жінок йому мало, то його на молоденьких потягнуло?! Спочатку моє життя зіпсував, а тепер до моєї доньки добрався?! А ти куди дивилася, коли під нього лягала, дуро?! На що ти розраховувала, а?!

Анна робить крок до сходів, немов збирається схопити Алю за плечі, але я вмить виступаю вперед, перекриваючи їй шлях і закриваючи дівчину власним тілом. У душі мені стає смішно. За тридцять років ця жінка не вигадала нічого нового. А особливо мене вразило її слово «збоченець» – так мене ще ніхто не називав.

– Тон опусти, Анно, – мій голос лунає тихо, без жодного крику. – Ти не в себе на кухні, щоб тут верещати. І на мою жінку ти більше не скажеш жодного брудного слова.

– Твою жінку?! – істерично вищить вона, задкуючи від мого тиску. – Вона моя донька! Я її ростила, я на неї останні копійки витрачала! А ти її підклав під себе й думаєш, що купив?! Вона ж продалася тобі за ці кляті гроші!

– Досить, мамо! – Аля виступає з-за моєї спини. В її очах спалахує така лють, якої Анна явно не очікувала. – З мене вистачить! Мені двадцять років, коли ти змусила мене вийти заміж за першого чоловіка! Через гроші! Тобі завжди були потрібні лише гроші! Я була дурна, погодилася, рятувала тебе від боргів, а ми розлучилися, коли мені виповнилося двадцять чотири! А потім знову – другий шлюб! Знову твій тиск, твої маніпуляції! І ми знову розійшлися! Ти двічі одружувала мене, а зараз я сама вирішу з ким мені бути і під кого лягати.

Від цієї правди я на секунду втрачаю дар мови. Це ж якою потворою треба бути, щоб двічі підкладати власну доньку під чужих чоловіків ради грошей? Я знав, що Анна – людина без принципів і совісті. Але це... Це просто не вкладається в голові.

– Алю... – мовить вона, стискаючи свою сумку й задкуючи до дверей. – Ти... що таке кажеш?! Я ж для тебе старалася! Я шукала тобі нормальних чоловіків!

– Годі цього цирку, Анно, – перебиваю я її, виступаючи вперед і наочно демонструючи, що ця розмова закінчена. – Я втомився від твого вереску у своєму домі. Ти двічі використала власну дитину, а тепер прибігла сюди шукати нову поживу. З мене досить. Водій чекає біля брами. А у тебе є п'ять секунд, щоб забратися геть, поки я не наказав охороні вивести тебе за комір.

Анна відкриває рот, намагаючись видавити з себе ще бодай якусь отруйну шпильку, але, зустрівшись із моїм байдужим поглядом, нарешті затикається. Вона бачить: гра закінчена. Тупою істерикою вона тут більше нічого не досягне.

Жінка кидає останній погляд на нас і вибігає крізь двері на вулицю. Ми залишаємося тільки ми двоє. Я переводжу подих і лише тоді обертаюся до Алі. Вона дивиться на мене спідлоба, з острахом, міцно обхопивши себе руками за лікті. Очі блищать від стримуваних сліз. Вона чекає. Чекає моєї реакції на цю брудну правду, яку щойно вивалила на підлогу мого будинку.

Я мовчки долаю кілька кроків і підходжу ближче.

– Платоне... – ледь чутно шепоче вона, і в її голосі стільки болю, що в мене всередині все стискається. – Я... я не хотіла, щоб ти це дізнався ось так. Я хотіла розказати сама, але...

– Заспокойся, – м'яко перебиваю я її.

Моя рука піднімається сама собою. Я торкаюся її щоки. Обережно гладжу її вилицю, змиваючи великим пальцем першу сльозу, яка все ж виривається з її очей.

Я притягую її до себе, міцно загортаючи в обійми й ховаю її обличчя у себе на грудях.

– Все скінчено, чуєш? – шепочу їй у волосся, цілуючи в скроню. – Відсьогодні ти належиш тільки собі. І мені – якщо сама цього захочеш.