Розділ 14

Платон

За п'ятнадцять хвилин знизу лунає різкий, наполегливий сигнал домофону біля хвіртки. Давно я його не чув. Цей звук дратує, бо геть не вписується в розмірену тишу мого маєтку. Я саме збираюся повернутися до спальні, але все ж кидаю погляд на монітор відеоспостереження, щоб глянути, кого це до нас принесло. На екрані – Анна, мати Алі.

Вона геть не змінилася за ці роки: той самий отруйний, зверхній погляд, хоч і прихований за дешевим макіяжем та потертим пальтом. Жінка, яка все життя прожила в злиднях, звинувачуючи цілий світ у власних невдачах, але зберегла свою дику, безглузду гординю.

Відчиняю хвіртку. Побачивши мене, Анна вмить змінюється в обличчі, від удаваної пихи до шокуючого здивування.

– Сокіл?.. – ледве вимовляє вона,  стискаючи сумку. – Ти... що ти тут робиш?!

Я спираюся спиною об масивну кам'яну огорожу біля хвіртки й схрещую руки на грудях, дивлячись на неї згори вниз. Згадки про наші шкільні роки миттєво спливають у пам'яті: її дурні інтриги, інсценовані плітки, через які вона колись розбила мої перші стосунки лише тому, що я вперто не помічав її залицянь.

– Це мій будинок, Анно, – спокійно карбую я. – І це я мав би запитати, чого сюди прийшла жінка, яку я зарікся бачити ще тридцять років тому.

– Твій маєток?! – вона нервово пирхає, витріщаючись крізь відчинену браму на доглянуту територію та розкішний фасад. – Не сміши мене! Моя донька виходить заміж за багатого спадкоємця, за Олексія! Я приїхала до своєї дитини! Де Аля?!

Я лише пропускаю Анну всередину й зачиняю за нею хвіртку, відрізаючи будь-який вихід на вулицю. Вона, цокаючи підборами, квапливо іде поруч зі мною алеєю, озираючись довкола. Як тільки ми переступаємо поріг і опиняємося у високому холі, на сходах з'являється Аля. Її обличчя все ще бліде, але погляд – непохитний.

– Алю! – Анна миттєво змінює тон на драматичний, роблячи крок до сходів.

– Боже мій, що тут відбувається?! Чому цей... покидьок тут?! Де Льоша? Чому ти не відповідаєш на дзвінки?! У мене ж немає ані копійки, я на таксі позичала, щоб приїхати й подивитися, як ти тут влаштувалася!

– Не смій так говорити про Платона, мамо, – чітко говорить Аля, змушуючи Анну заклякнути на місці.

– Що?! – мати роззявляє рот, а її обличчя спотворюється від оскаженілої люті. Вона тицяє в мене пальцем: – Ти його захищаєш?! Алю, ти з глузду з'їхала?! Це ж Платон Сокіл! Він у школі був мерзенним, самозакоханим типом! Через нього мене всі зневажали!

– Ні, Анно, – перебиваю її. – Тебе зневажали через те, що ти звикла брехати й підставляти людей. А коли твоя отруйна маніпуляція не спрацювала і я не впав до твоїх ніг – ти вирішила грати роль нещасної жертви до кінця життя. І, як я бачу, досі з неї не вийшла.

– Та як ти смієш?! – кричить Анна, багровіючи від люті. – Ти  бессердечний супостат! Алю, ходімо звідси! Де Олексій?!

– Олексія тут немає. І більше не буде, – відповідає Аля, роблячи крок і стаючи поруч зі мною. Вона не відступає, не ховається за мою спину, а дивиться матері прямо в очі. – Весілля з Олексієм не буде, мамо. Він виїхав за кордон.

Анна хапає ротом повітря, випускаючи сумку з рук:

– Як виїхав?! Ти що, дурепо, втратила свій єдиний шанс витягнути нас із злиднів?! Навіщо ти взагалі погодилася сюди приїхати?!

– Я приїхала сюди, бо вірила в брехню, – відрізає Аля, і в її голосі спалахують такі знайомі мені нотки сили. – А зараз я залишаюся тут. З Платоном.

– З ним?! – Анна витріщається на нас, мов на божевільних. – Ти з глузду з'їхала?! Він же тобі в батьки годиться! Що в тебе з ним може бути спільного?!

Я обережно, обіймаю Алю за талію, притягуючи до свого боку.

– Вона чекає від мене дитину, Анно, – спокійно, вимовляю я кожне слово. –  І відтепер Аля – господиня цього будинку.

Жінка блідне. Її губи тремтять, вона задкує на півкроку, намагаючись перетравити почуте. Її власний найгірший кошмар із минулого – чоловік, якого вона не змогла отримати, і донька, яку вона хотіла використати як квиток у багате життя, – тепер разом.