Розділ 12

Вийшовши на другий поверх, я вже не сповільнюю кроків. Сльози застилають очі, але всередині більше немає відчаю, – тільки дике, непереборне бажання розказати все Платону. Підбігаю до дверей кімнати господаря й штовхаю їх без стуку. Він стоїть біля ліжка – без сорочки, у самих лише темно-сірих штанах. Чоловік явно збирався лягати спати. Світло торшера м'яко окреслює його широкі плечі, рельєфну спину та сильні долоні, що щойно розстібали годинник. Почувши звук дверей, Платон розвертається. Його погляд миттєво стає гострим, але побачивши мене – бліду, з тремтячими губами й сльозами на щоках, він завмирає.

– Алю? – його низький голос звучить з тривогою.

Я не даю йому договорити. Долаю відстань між нами в кілька швидких кроків і з розгону кидаюся йому в обійми, міцно обхоплюючи руками його міцну талію. Платон на секунду ціпеніє від несподіванки, але вже наступної миті його руки надійно загортають мене в обійми. Одна долоня лягає на мій поперек, притискаючи до себе, а інша м'яко лягає на потилицю, занурюючись у моє волосся.

– Тихо, ластівко, тихо... – шепоче він мені, його грудна клітка потужно здригається під моєю щокою. – Що сталося? Хто тебе скривдив? Це Олексій?

Здушено схлипую, уткнувшись обличчям у його оголені груди. Поруч із ним страх розчиняється, залишаючи лише бажання виплеснути всю правду, яку я щойно почула.

– Я... я все чула, Платоне, – мій голос тремтить і зривається. – Він розмовляв по телефону з якимось Владом... Олексій... він гей. Хлопець не кохає мене. Я була для нього лише прикриттям, щоб отримати акції й гроші... Щоб потім утекти з ним до Іспанії! Йому огидно навіть торкатися мене!

Долоня Платона на моїй потилиці на мить завмирає, а пальці на моєму попереку стискаються сильніше. Я відчуваю, як усе його тіло напружилося. Він видихає повітря крізь зуби.

– Прокляття... – мовить чоловік. У його голосі немає подиву. Лише важка, глибока лють і гірке усвідомлення. – Значить, Влад...

Трохи відхиляюся назад, підводячи на нього мокрі від сліз очі:

– Ти... знав?

– Я здогадувався, Алю, – Платон дивиться в мої очі. Його великий палець обережно витирає сльозу з моєї щоки. – Я помічав ці дивні відлучення, якісь вічні «зустрічі з партнерами», відсутність будь-якого  інтересу до жінок... Але я до останнього не хотів у це вірити. Не хотів думати.

Він знову притягує мене до себе, ховаючи моє обличчя на своїх грудях і цілує в маківку.

– Заспокойся. Головне, що ця брудна гра закінчилася. Відтепер йому немає місця ні в цьому будинку, ні в твоєму житті.

Я заворожено дивлюся в його темно-бурштинові очі, не в змозі відвести погляду.

– Ти залишаєшся тут, – непорушно мовить Платон, і в його тоні немає жодного сумніву.

– Ні, Платоне... – я здригаюся й намагаюся зробити крок назад, відступаючи від його оголеного торса. – Я не можу. Це твоя спальня, будинок. Я піду до себе...

Він не дає мені відійти. Його широка долоня плавно переміщується з моєї талії на передпліччя, утримуючи ледь відчутним доторком.

– Ти нікуди не підеш, – спокійно перебиває чоловік.

Платон повертається до нічного столика, наливає з кришталевого графина склянку прохолодної води й простягає її мені.

– Пий, – м'яко наказує мені.

З острахом дивлюся то на склянку, то на нього. Стіни цієї кімнати тиснуть на мене своєю розкішшю й суворою чоловічою енергетикою. Тут усе просякнуте його терпким апельсиновим ароматом.

– Я правда краще піду, – мовлю, беручи тремтячими пальцями склянку й роблячи ковток.

Прохолодна вода трохи вгамовує спазм у горлі.

– Мешкати в одному будинку, а тим більше в кімнаті... це занадто. Що подумають слуги? Що подумає Олексій?

Платон випускає зневажливий смішок. Він робить крок уперед, змушуючи мене знову притиснутися  до його грудей, коли сам обережно забирає з моїх рук  склянку й ставить її назад.

– Мені байдуже, що подумає Олексій. І тим паче – слуги, – його низький голос лунає біля самісінького мого вуха, обпікаючи шкіру гарячим подихом. – Ти носиш під серцем мого спадкоємця, Алю. Нашу дитину.

Чоловік обережно бере мене за плечі й підводить до величезного ліжка, змушуючи сісти на м'які шовкові простирадла.

– Тож тобі варто звикати до мене, ластівко, – карбує Платон, дивлячись на мене з ніжністю. – Нам тепер жити разом. І відтепер ти спатимеш там, де я зможу тебе захистити. Лягай.

Опускаю очі на ковдру, не наважуючись заперечувати. Усі мої сили витекли разом зі сльозами, а виснажений організм відгукується тупим болем у скронях. Роззуваюся й лягаю на край величезного ліжка, підтягнувши коліна до грудей. Перина здається нереально м'якою, але тіло залишається напруженим. Матрац злегка прогинається під вагою Платона. Він вимикає нічник, і спальню миттєво поглинає нічна темрява.

Заплющую очі, очікуючи, що зараз він пригорне мене до себе, і м'язи мимовільно стискаються від страху перед новою невідомістю. Але Платон не торкається. Він лягає поруч на достатній відстані, даючи мені власний простір. У цій темряві його  дихання стає єдиним орієнтиром безпеки. Він поруч – як непорушна стіна між мною та тим кошмаром, що вирує за дверима цієї спальні.