Розділ 32

— Я не ходжу на побачення з одруженими чоловіками. Краще заплачу тобі все, що ти витратив на ремонт автомобіля. Скільки я тобі винна? — мій голос звучить надто грізно, але я розумію, що саме зараз з Данилом так і треба. Він не відмовляється від своєї вимоги:
— Одне побачення, гроші мені не потрібні.
— В яку мить ти не почув, коли я говорила, що хочу обмежити наше спілкування?
— Я все почув і тому хапаюся за будь-який шанс зустрітися з тобою.
Я мовчу. Насправді дуже хочеться його побачити. Знаю, зустріч з ним — це шлях у прірву, але важко опиратися своїм бажанням. Зрештою, я тільки віддам йому футболку і все. Важко зітхаю:
— Добре, я зустрінуся з тобою, але лише для того, щоб віддати тобі футболку.
— Згода, — у його голосі чується насмішка і він наче не вірить моїм словам. — Обирай ресторан, в якому хочеш зустрітися.
Я обираю заклад поблизу. Завжди людний, просторий з великими вікнами, ніби прозорими бар’єрами між світом і мною. Тут неможливо говорити надто голосно чи проявляти ніжності. Домовляємося зустрітися завтра ввечері і я завершую розмову. Тіло наповнюється хвилюванням та приємним трепетом.
Пізніше телефонує Сергій. Я стискаю телефон у руці й розумію, що цієї розмови не уникнути. Я маю виставити чіткі межі й дати зрозуміти Сергієві, що ми не пара. Він одразу починає з пропозиції:
— Зустрінемося завтра ввечері?
— Не можу. У мене зустріч з Данилом. Він забув у мене… — поспішно замовкаю. Уявляю, що можна нафантазувати, якщо дізнатися про забуту футболку. Прикушую губу та видихаю: — одну річ. Я маю йому віддати.
— Можемо зустрітися після, — Сергій наполягає, наче хоче дізнатися скільки часу займе наша зустріч. Шкодую, що вибовкала йому таке, проте тепер нічого не змінити. Хитаю головою:
— Вибач, завтра не можу.
— Де ви зустрічаєтеся? — звучить так вимогливо, що я не роздумуючи зізнаюся:
— В “Озоні”. Не хвилюйся тут недалеко і надовго затримуватися я не маю наміру.
— Тоді іншим разом?
— Так, якось потім.
— Добре, бувай! — Сергій завершує дзвінок, а мені здається, що він образився.
Не хочеться, щоб він думав, наче я його дівчина. Сподіваюся, Сергій розуміє, що цей поцілунок помилка і нічого не означає.
Наступного дня на зустріч з Данилом приходжу на десять хвилин раніше. Хочеться залишити для нього футболку і втекти, проте щось не дозволяє мені цього зробити. Поруч з ним я наче ходжу по краю лезу. Воно ранить, шматує, але я продовжую йти, ніби в кінці на мене чекає подарунок. Сідаю за столик і замовляю сік. Не маю наміру перетворювати це у побачення. Потрібно швидко віддати футболку та піти геть.
Данило заходить всередину і я миттю забуваю про свій намір. У джинсах та білій футболці здається надто привабливим. Очі втомлені, щетина трохи заросла, як після кількох ночей без сну. Він помічає мене і на його вустах з’являється посмішка. Чоловік підходить до мене:
— Привіт, — його голос теплий, майже несміливий. Він сідає навпроти. Я киваю й одразу витягую з сумки пакет.
— Ось. Футболка. Я випрала. Зрештою, через мене ти намок.
— Дякую, — дивиться мені в очі й, здається, його зовсім не турбує футболка. — Ти як?
— Нормально, — кладу долоні на лікті, усім виглядом демонструючи, що не бажаю тут бути.
— Я знаю, ти не хочеш мене бачити, але я не витримую цієї тиші. Я хвилююся за тебе, за дитину, і мрію бути поруч.
Погляд чіпляється за м’язисті руки, у спогадах виникає його звабливе тіло без футболки. Стає спекотно. Підношу склянку соку до вуст, наче вона втамує спрагу за цим чоловіком. Всупереч бажанням, хитаю головою:
— Ти ж знаєш, що це неможливо, поки ти одружений.
— У нас складна ситуація, — він ховає погляд у стіл. — Я думав, про те, що ти сказала. Не зможу на рік відмовитися від тебе.
— Доведеться, — прикушую губу, — послухай, мені теж складно, але гадаю, буде легше, якщо ми не бачитимемося. Коли я народжу дитину, то обов'язково тобі повідомлю. Я тут лише тому, що вважаю за краще повертати чужі речі.
Данило різко хапає мене за руку. Рішуче дивиться в очі:
— Не потрібна мені футболка, це лише привід, щоб тебе побачити. Невже не розумієш? Я сумую за тобою.
Своїми словами крає серце. Його дотик розтоплює кригу. Ледь стримуюся, щоб не зізнатися, як сильно я сумую за ним. До кафе вривається Ірина. В легенькій сукні, гулькою на голові та конвертом у руках, оглядається довкола. Бачить мене і в її очах вирує злість. Зупиняє погляд на наших з Данилом переплетених руках, супить брови. Впевнено підходить до нас та, не соромлячись, сідає за столик. Данило одразу забирає долоню від мене:
— Ірино? Що ти тут робиш?
— Прийшла подивитися як мій чоловік зраджує мене. Я казала, плітки мені ні до чого, — вона ображено дує губки. Данило продовжує допит:
— Як ти дізналася, що я тут?
— Нехай це залишиться моїм секретом.
Данило хмикає та розслаблено притуляється спиною до стільця:
— З іншого боку, я навіть радий, що ти тут і можеш розповісти Соломії правду про наші стосунки.
— Я тут не для цього. Ось, подивись, — вона простягає йому конверт. Поки Данило вибирає звідти папірець, Ірина продовжує випускати отруту. — Ти знаєш, що Соломія зустрічається з Сергієм? Вчора вони навіть поцілувалися.
Мене обпалює вогнем. Данило підводить на мене осудливий погляд та завмирає. Його очі наповнені докором, розчаруванням та болем. Моє серце скажено калатає. Про наш поцілунок не знав ніхто. Тільки я і Сергій. Підозри закрадаються у голові й зіщулюю очі:
— Звідки тобі про це відомо?
— Сергій сказав. Він радіє, що ти стала його дівчиною і ви тепер пара, — ллється з її вуст, і Данило помітно хмурнішає. Опускає погляд на лист, котрий тримає в руках. Я одразу заперечую.
— Ми не пара!
— А Сергій вважає інакше. Він, на відміну від тебе, не цілується просто так.
— Звідки це у тебе? — голос Данила стає хриплим. Він сердито дивиться на Ірину, його рука стискається в кулак. Ірина стискає плечима.
— Результат тесту ДНК на батьківство дитини Соломії надійшов на твою електронну пошту сьогодні обідом. Твій ноутбук був увімкнений. Я не стрималася та глянула що там.
Тіло вкриває спекотна хвиля. Мабуть, це помилка. У роті несподівано пересихає. Я напружуюся:
— Ми не робили такий тест.
— Робили, — Данило важко зітхає. — Пам’ятаєш, ти здавала кров начебто на перевірку спадкових хвороб?
У мене паморочиться в голові і я хапаюся за стіл. Стає темно в очах. Не хочеться вірити, що попри гучні заяви, Данило мені не довіряє і потай зробив тест на батьківство. Це перекреслює все. Дивлюся в одну цятку та шепочу пересохлими губами:
— Ти мене обманув.
— Ти теж мене обманула, — злітає з докором з його вуст.
Він жбурляє мені папірець, котрий принесла Ірина та очікувально дивиться. Беру лист до рук і поглядом пробігаюся літерами. В легенях не вистачає повітря і, здається, я задихаюся. Данило озвучує написане:
— Я не батько твоєї дитини.